Читати книгу - "Міо, мій Міо"

співати — і які чудні, невимовно гарні пісні!
— Що це за такий дивний колодязь? — спитав я Їрі.
— Я знаю про нього тільки одне: що він повний казок і пісень, — відповів Їрі. — Це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам'ятає їх геть усі.
Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із колодязя долинав усе тихіше й тихіше. Нарешті ми вже його зовсім перестали чути.
У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.
— До побачення, Їрі, до побачення, Мінонно-Нель до побачення, всі! — сказав я.
— До побачення, Міо, до побачення, Юм-Юме, — відповів Їрі. — Приїздіть іще колись!
— Добре, ми скоро приїдемо, — пообіцяв я.
Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. Вже не було так темно, бо на небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Зелені гаї, всі притихлі дерева стали мов срібні, наче тополі в трояндовому садку мого тата-короля.
Ми під'їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.
— Вночі він називається не так, — сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.
— А як? — спитав я.
— Міст Місячного Сяйва, — відповів Юм-Юм.
Ми їхали мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів Острова Зелених Лук, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Навколо залягала глибока тиша, не чути було нічого, лише Мірамісові копита стукотіли по мості. В місячному сяйві кінь здавався примарним і мав уже не золоту, а срібну гриву.
Я думав про Колодязь, що шепотів увечері, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так:
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…"
Подумати тільки! Наче про мене казка! Адже я королевич!
Ми наближалися до Острова Зелених Лук, і Мірамісові копита гриміли, мов грім. А я весь час думав про ту казку, вона здавалася мені дуже гарною:
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…"
Він їхав пущею…
Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки казок. Хоч тітці Едлі це не дуже подобалося.
— Знов ушнипився в книжку, — казала вона. — Тому ти такий миршавий, блідий і хирлявий, що не буваєш надворі, як інші діти.
Певне, що я бував надворі, майже весь час сидів там. Але тітка Едля й дядько Сікстен воліли б, щоб я зовсім не приходив до хати. Отож тепер вони, мабуть, раді. Раді, що я вже ніколи не прийду до них.
Я тільки вечорами потроху читав і був блідий не тому. Я б хотів, щоб тітка Едля побачила, як я тепер виріс і зміцнів, який став рум'яний і здоровий. Я засмаг на сонці й набрався сили. Я міг би однією рукою повалити Янне, якби опинився на Упландській вулиці. Але все-таки я не повалю його, бо не хочу туди повертатися.
Цікаво, що б сказала тітка Едля, якби почула, що шепоче ввечері колодязь. Якби почула, що мені не треба ушниплюватися в книжку, сидіти без сонця й читати казки, а можна бути на свіжому повітрі й однаково чути скільки завгодно казок. Може, це сподобалося б навіть тітці Едлі, хоч їй ніколи ніщо не подобалося.
Ох, аби вона знала, що в Країні Далекій є колодязь, який нашіптує казки!
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня й поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею…"
Так казав колодязь. І ця казка не сходила мені з думки. Мені здавалося, що колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що колодязь розповідав і співав мені цілий вечір не просто так, а хотів нагадати, що я повинен зробити.
Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща.
Він, звичайно, знав, де вона.
— Пуща росте в Землі Загірній, — сказав він, і голос у нього враз дуже посмутнів. — А чого ти питаєш про неї, Міо, мій Міо?
— Я хочу поїхати туди, коли зійде місяць, — відповів я. Мій тато-король глянув на мене якось дивно.
— Он як! Уже! — мовив він іще сумнішим голосом.
— Може, ви не хочете, щоб я їхав? — спитав я. — Може, ви будете тривожитись за мене, коли я поїду в Пущу серед ночі?
Мій тато-король похитав головою.
— Ні, чого б я мав тривожитись? Ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла.
Та потім він замовк, схилив голову на руки, і я побачив, що вій думає про щось сумне. Я підійшов до нього, обняв його за шию і спробував потішити.
— Ви хочете, щоб я залишився вдома з вами? Він довго дивився на мене сумними очима.
— Ні, Міо, мій Міо, ти не залишишся. Місяць уже зійшов, і Пуща чекає на тебе.
— Ви справді не будете журитися? — спитав я.
— Не буду, — відповів він і погладив мене по голові. Тоді я побіг запитати Юм-Юма, чи він захоче поїхати зі мною в Пущу. Та не встиг я ступити кілька кроків, як мій тато-король погукав:
— Міо, мій Міо!
Я обернувся: він простяг до мене руки. Я кинувся йому в обійми. Він міцно пригорнув мене до себе й довго не відпускав.
— Я ж скоро повернуся, — сказав я.
— Повертайся, — відповів мій тато-король майже пошепки.
Я зустрів Юм-Юма перед хатиною в трояндовому садку й розповів йому, що хочу поїхати в Пущу.
— Он як! Нарешті! — мовив Юм-Юм.
Я не розумів, чому мій тато-король мовив: "Он як! Уже!", а Юм-Юм: "Он як! Нарешті!" — коли я сказав, що хочу поїхати в Пущу. Але мені не хотілося розмірковувати про це.
— Ти поїдеш зі мною? — спитав я. Юм-Юм глибоко зітхнув.
— Так, поїду. Звичайно, поїду!
Ми привели Міраміса, що пасся в трояндовому садку, і я сказав йому, що він має везти нас у Пущу. Міраміс затанцював, ніби почув хтозна-яку приємну новину. І тільки-но ми з Юм-Юмом сіли йому на спину, рвонув із місця, мов блискавка.
Коли ми виїхали з трояндового садка, я почув голос свого тата-короля.
— Міо, мій Міо! — гукав він.
Такого сумного голосу, як був тоді в нього, я зроду не