Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

За дві хвилини по тому я вже віддалився на цілком безпечну відстань од філософа, тобто піднявся на горішній поверх будинку. Табличка на свіжопофарбованих у сірий колір дверях сповіщала: «Ліда Сиракова, художник». Дзвінка немає, що стверджує і постскриптум на табличці: «Стукайте сильно!»

Я виконую вказівку. Невдовзі двері широко відчиняються і на порозі постає дівчина, яка певно і є Ліда Сиракова.

— Ви технік? — питає вона, оглядаючи мене.

— Не зовсім. Я з міліції.

— А, з міліції… Прошу, заходьте!..

Господиня, здається, швидше заінтригована, аніж знічена. Вона гостинно проводить мене у широке приміщення, дуже світле й дуже артистичне своїм безладдям. Попід стінами — купи полотен. На стінах розвішано краєвиди, мистецькі вартості яких не беруся оцінювати, крім того, що вони доволі яскраві. Посеред кімнати на мольберті стоїть велике полотно з ледь наміченими контурами. На підлозі — палітри й флакони з фарбою, тюбики, пензлі й пляшки. Взагалі обстановка, яка могла б заповнити деякі прогалини у моїй артистичній освіті. Шкода тільки, що мене більше непокоїли прогалини іншого характеру.

— Сідайте, — запросила господиня, звільнивши стілець від пістрявих народних запасок. І, помітивши мій запитливий погляд, додала: — Я, знаєте, саме малюю краєвид і намагаюся виходити з кольорових сполучень наших старовинних запасок…

— Ага… — кивнув я. — А коли малюєте запаски, виходите з кольорів краєвиду, чи не так?

— Можливо, — всміхнулася Ліда. — Тільки я малюю не запаски, а краєвиди. Художники поділяються на декораторів і живописців. Я належу до других.

— Ага… — повторив я, сідаючи й оглядаючись довкола, — однак я не бачу портрета вашого донедавнього квартиранта.

— А знаєте, ви майже вгадали, — сказала Ліда і знову всміхнулась. — Я справді збиралася намалювати його портрет, але працювала над двома великими пейзажами. Нічого, ще є час.

— Час є, справді. Шкода тільки, що моделі нема.

Художниця очікувально подивилася на мене. А я глянув на неї і кивнув:

А тепер ви майже вгадали. Так, помер.

Шкода…

— Портрета? Чи…

— Ви теж: портрета… — насупилася Ліда. — Людини шкода. Проте…

Вона замовкла, пригадавши, певно, давнє правило: про мертвих або хороше, або нічого.

— Що проте? — підштовхнув я її.

— Він належав до тих людей, які викликають не стільки жаль, скільки, швидше, страх…

— Страх?..

— Так, страх. Коли він мовчки сидів отам, у кутку, на стільці і я дивилася на нього, на його довгу шию й випнутий кадик, що викочувався з-під накрохмаленого комірця, на згаслий і все-таки насторожений погляд, загнутий, наче дзьоб, як, переді мною поставав орел-стерв'ятник… Таким мені й хотілося намалювати його, схожого на постарілого й змореного хижого птаха…

— Цікаво… Хоча й не дуже привабливо. А він часто сидів тут, у вас?

— Щодня. В його кімнаті нема груби, а вже холодно, от я й запрошувала старого сюди, на тепло. Він приходив, сідав на стілець у кутку й сидів так годинами майже нерухомо.

— Ідеальна модель. А що він розповідав?

Ліда зневажливо зморщила ніс:

— Що може розповідати такий, як він!.. Людина, яка повернулася з минулого… Я так і хотіла охрестити портрет: «Людина з минулого». Рідкісний екземпляр людини, що існувала тільки з грабунків… А ви особисто його знали?

— Познайомилися вельми побіжно. В залі для аутопсії.

Ліда знову скривилася:

— То — інша справа. Треба було бачити його тут, коли він похнюплено сидів на стільці, ніби дрімаючи і водночас пильнуючи. Людина, якій більше нема сенсу грабувати, нема чого грабувати, яка навіть не має сил грабувати, але в якої рефлекси хижака лишилися незаймані.

— Гм… Ви маєте схильність до аналізу. Певно, професія спонукує вас до цього. Моя професія ставить скромніші вимоги. Так про що, кажете, розмовляли з хижаком?

— Про що можна було з таким говорити, — відказала майже з досадою Ліда. — Все в нього крутилося навколо грошей. Куплю нове полотно, одразу питає: «А чи дорогі полотна?» «А фарби?» «Чи багато фарб йде на одну картину?» «А скільки можна взяти за таку-от картину, скажімо?» І все в такому ж дусі. Пам'ятаю, малювала я пейзаж. «Кому ти продаси?» — питає. «Саме цей не думаю продавати», — кажу. «Тоді навіщо малюєш?» — «Так, просто мені приємно». Не міг зрозуміти. Малювати абищо, не маючи певності, що реалізуєш це, здавалося йому безглуздим.

— Справді цікаво, — відзначив я, намагаючись стримати позіхання. — А що він розповідав про себе?

— Нічого. Тільки один-однісінький раз зайшла мова про роки, змарновані в тюрмі. «Довго сидів, — сказав він. — Але цілком заслужено».

— Розумне зізнання.

— Так, але він мав на думці інше. «Кожна дурниця, казав, карається. Моя дурниця полягала в тому, що я не втік п'ятого вересня». Якої розмови ви хочете від такої людини, коли він не зрозумів, що всеньке його життя було суцільною дурницею.

— До того ж зловісною дурницею, — уточнив я. — За яку не він один розплачується.

— Можливо, — погодилася Ліда.

Настала коротка пауза. Господиня згадала про свої обов'язки.

— Чим вас почастувати? — запитала вона. І, певно, щоб я не зажадав чогось незвичайного, швидко додала: — Власне, маю тільки коньяк.

«Єдине, що я п'ю», — мало не прохопився я, але вчасно згадав про службовий характер свого візиту й стоїчно відказав:

— Мерсі. Не переношу алкоголю. Я закурив би. Якщо дозволите і якщо в цих пляшках немає вибухових речовин.

— Куріть спокійно. Навіть і мені можете запропонувати.

Ми закурили. Ліда сіла на табуретку біля мольберта й досить невміло закурила цигарку.

— Я, признатися, не курю й навіть не люблю тютюнового диму, але кажуть, що курити — це артистично… А ви як вважаєте?

— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?

— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»

Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.

— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.

Ліда поблажливо усміхнулась: