Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.

— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…

— В такому разі запитайте свого батька.

— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?

— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?

— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.

— Я не зовсім розумію вас.

— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.

— Он як!

— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.

— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.

Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.

— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.

— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?

— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…

— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.

— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?

— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…

Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:

— Обережно, провід!

«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.

— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…

— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.

— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?

Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.

— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?

— Батько. У нього є другий ключ.

Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:

— Заходьте ще!

«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.

Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.

Після сонячної розкоші вулиць канцелярій видалася мені похмурою й темною. Здорова ділова атмосфера. Я кинув плащ на стілець і сів до телефону. Хотів добути довідки про деяких осіб, про їхній громадський стан, адреси. Невеликі уточнення, щоб з'єднати вже наявні дрібні деталі.

Розмовляв я недовго. І з цього можна судити, що тих дрібних деталей було небагато. Колись, на початку служби, цей повільний, болісний початок доводив мене до розпачу. Наче ото біжиш у сні — напружуєш усі сили, а ніг одірвати від землі не можеш. Потім звик. Точніше — зрозумів, що в такій роботі, як наша, не дає користі надмірне нервування і що це саме робота, а не змагання з невидимим і нерозпізнаним зловмисником. Де ще бувають такі змагання? Рефері флегматично піднімає прапорець і каже: «Вперед!» Ти озираєшся, але, крім тебе, на доріжці нікого нема. «А суперник?» — питаєш. «Вже давно побіг», — відказує рефері і навіть не завдає собі клопоту уточнити, коли саме.

Отже, той, «другий», випереджає тебе з самого початку. Головне — в часі. Він має змогу не тільки спокійно й докладно обміркувати свій злочин, не тільки здійснити його, але й продумати та застосувати усе, що можна, аби приховати його. Після цього тобі кажуть, що й ти можеш стати до гри. На перший погляд — безнадійна справа. Але це з позицій нетерплячих і слабкодухих. Бо отой, «другий», здійснивши все, що мав здійснити, може тільки пасувати. Він неспроможний ані відновити вчинене, ані виправити помилки, яких припустився у мізансценах. А ти все ще можеш діяти й випробовувати всі шляхи, досить тільки навчитися бачити далі свого носа.

Я подивився крізь вікно на чисте небо, яке вже почало холонути, а це означало, що денна вистава підходить до кінця. Деяким людям легко живеться. В цей час вони вже збираються додому. Моя знайома, наприклад, в цю мить, напевно, кладе у свій портфель дорогоцінний стосик зошитів з класними вправами й виходить із школи. Не пам'ятаю, чи казав я вам, що вона живе у Перніку. Це за два кроки звідси, коли взяти до уваги сучасний прогрес транспорту. Я міг з'їздити туди коли завгодно, якби мені не забивали голову невідкладні справи.

А втім, одного разу все-таки з'їздив. Зовсім недавно — минулого року о цій порі. Саме закінчив чергове службове завдання, так що момент видався мені підходящим і для завершення маленької особистої історії. Власне, йшлося про один візит. Ви, певно, догадалися, що я збирався в гості не до своєї тітоньки. Отже, рушив до вокзалу. На площі Леніна, на трамвайній зупинці, помітив магазин квітів і пригадав, що з порожніми руками в гості не ходять. Зайшов у магазин і навмання показав на квіти:

— Прошу, зробіть гарний букет.

Дівчина послужливо заходилася виконувати моє прохання.

— Помер хтось із ваших близьких? — співчутливо запитала вона.

От ненавиджу людей, які розпитують мене. Є професії, де не обійтися без запитань, але ж квітникарство, гадаю, до них не належить. І чого це зі мною кожен розмовляє про мертвих?

— Ніхто не помер, — відказав я. — Невже треба, щоб хтось неодмінно помер?

— Я ж тільки питаю, — відповідає дівчина. — Ці