Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

2

Коли Ровер прокинувся, сонце було вже низько; на піску стелилася тінь од скель, а Псаматоса не було видно ніде. Велика чайка стояла поблизу й дивилася на песика, і на мить Ровер злякався, що вона збирається його з'їсти.

Чайка ж натомість мовила:

— Доброго вечора! Я довгенько чекала, поки ти виспишся. Псаматос сказав, що ти прокинешся, коли настане пора чаювати, але той час уже давно минув.

— Будь ласка, пані Пташко, скажіть, навіщо ви на мене чекали? — дуже ввічливо запитав Ровер.

— Мене звуть Мева, — відказала чайка, — я чекала, щоби, як тільки зійде місяць, відвести тебе куди-інде місячною стежиною. Та перед тим нам іще треба залагодити одну-дві справи. Залазь мені на спину і перевір, чи сподобається тобі літати!

Спершу Роверові не подобалося зовсім. Доки Мева летіла низько над мілиною, спокійно ковзаючи вздовж берега з розпростертими — тугими та незрушними — крилами, все було гаразд; але, коли вона різко линула вгору, чи раптово повертала з боку в бік, щоразу інакше вихиляючись, чи зненацька круто падала вниз, ніби збиралася пірнути в море, песик, чуючи свист вітру у вухах, дуже хотів знов опинитися на безпечній землі.

Він кілька разів сказав про це, та Мева знай відповідала:

— Тримайся! Ми ще й не починали!

Так вони й літали якийсь час, але щойно Ровер почав звикати до польоту і потроху стомлюватися, як Мева раптом гукнула:

— Злітаємо! — і Ровер справді мало не злетів.

Мева, наче ракета, різко зринула вгору, а потому дуже швидко помчала просто за вітром. Чайка піднялася так високо, що Ровер бачив, як удалині, ген понад сушею, за темні пагорби ховалося сонце. Вони летіли до височенних чорних бескидів із прямовисного каміння, — такого стрімкого, що видертися на ті скелі було годі. Далеко внизу хлюпотіло, обсмоктуючи підніжжя скель, море; на голих схилах не росло нічого, а проте щось біле таки вкривало їх і тьмяніло у присмерку. Сотні морських птахів сиділи на вузьких виступах; іноді вони тужливо говорили цілим гуртом, іноді мовчали, а часом зненацька зривалися зі своїх сідал і, шугаючи в повітрі, кидались униз і пірнали в далеке море, де хвилі здавалися маленькими зморшками.

Тут і жила Мева. Їй треба було зустрітися з кількома особами, зокрема з найстарішою та найповажнішою Чорноспинною Чайкою, і — перш ніж вирушити в путь — зібрати пошту. Тож вона висадила Ровера на один із вузьких уступів — значно вужчий навіть за поріг, — і наказала йому чекати й не падати.

Можете бути певні, що Ровер доклав усіх зусиль, аби не впасти, і що — з огляду на сильний бічний вітер — йому там геть не сподобалося. Він якомога щільніше притиснувся до кручі й заскімлив. Місцина та, ніде правди діти, виявилася геть нікудишньою для зачаклованого та схвильованого песика.

Нарешті сонячне світло в небі остаточно згасло, над морем зімкнулась імла й у загуслій темряві з'явилися перші зорі. Потому над імлою вдалині, аж ген за морем, зійшов круглий жовтий місяць і взявся простеляти на воді сяйливу доріжку.

Невдовзі повернулася Мева й підібрала Ровера, який уже сильно тремтів. Після холодного скелястого виступу пташине пір'я здалося йому теплим і зручним, тож песик пригорнувся до нього якомога тісніше. Тоді Мева стрибком злинула в повітря далеко над морем, а решта пташок зірвалася зі своїх сідал, загаласувала та здійняла прощальний гамір, — чайка тим часом прудко летіла вздовж місячної доріжки, яка тепер уже слалася від самого берега до темного краю, в нікуди.

Ровер навіть гадки не мав, куди веде місячна доріжка, і був наразі надто переляканий та вражений, аби запитати про це; до того ж він почав звикати, що з ним трапляється щось надзвичайне.

Вони летіли вперед понад срібно-мерехтливим морем, а місяць уже здійнявся високо, побілів і став таким яскравим, що жодна зірка не наважувалася бодай наближатися до нього, тож він світив на східному небі сам-самісінький. Мева, без сумніву, летіла за наказом Псаматоса туди, куди Псаматос же її і вирядив, і Псаматос, без сумніву, допомагав Меві магією: птаха мчала дуже швидко і прямо, а так зазвичай не вміють літати навіть великі чайки, хоч би вони й линули, поквапцем наздоганяючи вітер. Але ж пребагато часу збігло, доки Ровер побачив іще щось, окрім місячного світла та моря внизу: причому місяць дедалі більшав, а повітря — холоднішало.

Зненацька на краю моря песик помітив темну пляму, що невпинно росла, поки вони наближалися до неї; і от нарешті він збагнув, що то — острів. Понад водою, долинувши аж до них, розлігся приголомшливий гавкіт, сплетений із усіх можливих типів гавкання різної гучності: там учувалося дзявкання та скавучання, підвивання і виття, гиркотіння і гарчання, скигління і скимління, хихотіння і бурчання, випрошування і нарікання, а понад усім — розкотисте валування, наче то гавкав велетенський вівчур на подвір'ї велетня-людожера. У Ровера шерсть довкола шиї раптом зробилася цілком справжньою і наїжачилася; йому закортіло спуститись і посперечатись одразу з усіма собаками — доки він не згадав про свій розмір.

— То — Острів Собак, — сказала Мева, — чи то пак Острів Загублених Собак, — і туди потрапляють усі гідні загублені собаки або ж щасливці. Кажуть, це непогане місце для псів: там вони можуть досхочу галасувати, й ніхто не наказує їм поводитися тихо, ніхто нічим у них не жбурляє. Щоразу, коли ясно світить місяць, вони влаштовують прекрасний концерт, прогавкуючи хором улюблені звуки. Мовлять, ніби на острові ростуть кісткові дерева, на яких достигають соковиті масні кісточки, а дозрівши падають долі. Ні! Зараз ми туди не полетимо! Розумієш, тебе важко назвати власне собакою, хоча ти й перестав бути цілковито іграшковим. Мені здається, Псаматос не на жарт збентежився і не знав, що з тобою робити, коли ти сказав, що не хочеш додому.

— Куди ж ми тоді летимо? — запитав Ровер.

Почувши про кісткові дерева, він розчарувався, що йому не випало нагоди придивитися до Острова Собак ізблизька.

— Місячною доріжкою простісінько до краю світу, а тоді поза край і на Місяць. Так сказав старий Псаматос.

Роверу не припала до душі ідея перелетіти через край світу, а Місяць видався холодною місциною.

— Чому на Місяць? — запитав він. — На світі є чимало куточків, де я ніколи не бував. Мені щось