Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

Расмус прокинувся, бо дуже змерз і стеблина залоскотала йому в носі. Він рвучко сів, не пам’ятаючи, де він і як сюди добрався. Та раптом усе згадав, і з почуття безмежної самоти на очах у нього виступили сльози.

Боже, який він нещасний! Бути втікачем виявилося багато важче, ніж він думав. Він уже затужив за Вестергазьким притулком, за Гуннаром, за теплою постіллю і за ранковою молочною кашею. Атож, Расмус уже оплакував притулок, як утрачений рай. Звичайно, хлопцям там часом перепадало, але то була менша біда, ніж лишитись у світі самому, як палець, закоцюблому й голодному, як ось він. Крізь щілини просмикувалися тоненькі промені сонця. День сьогодні теж гарний, принаймні не доведеться так по-свинському мерзнути. Расмус був одягнений у сорочку й буденні штани з сірої грубої вовни, які тітка Ольга полатала йому на колінах. Але однаково так змерз, що аж зубами цокотів. Найкраще було б лягти й знов заснути, та хіба заснеш у такому холоді! Расмус сидів на сіні й понуро стежив за порошинками, що танцювали в сонячному промінні.

Раптом він щось почув. Почув щось жахливе, від чого затремтів усім тілом, з голови до п’ят. Зовсім близько від нього хтось позіхнув. Він був не сам у цій повітці! Хтось іще спав тут цієї ночі. Расмус злякано повів навколо очима, щоб побачити, хто то. Й помітив, що з-за великої в’язки сіна витикався жмут темного, ледь рудуватого кучерявого чуба. Хтось позіхнув за в’язкою, а потім Расмус почув чийсь голос:

Ой, рута, рута,

вночі і вдень покута,

а вранці справжня скрута.

Нарешті з-за в’язки вигулькнула ціла голова, ціле обличчя, кругле, неголене, з темною щетиною. Двоє прищулених очей вражено втупилися в Расмуса, тоді кругле обличчя розпливлося в широкій усмішці. Незнайомець на вигляд був зовсім не страшний. І не страшний був його сміх, схожий на куряче кудкудакання. Засміявшись, він сказав:

— Моє шанування!

— Моє… шанування, — невпевнено відповів Расмус.

— Чого ти такий наляканий? Думаєш, я їм дітей? Расмус промовчав, і незнайомець повів далі:

— Що ти за один? Як тебе звати?

— Расмус.

Голос його був ледь чутний, він боявся відповідати, боявся й мовчати.

— Расмус… Он як, Расмус, — мовив неголений чоловік і задумливо кивнув головою. — Ти втік із дому?

— Ні, не втік… із дому, — відповів Расмус, не вважаючи, що бреше. Адже Вестергага не була його справжнім домом. Як цей неголений чоловік міг подумати, що зі справжнього дому можна втекти?

— Та не бійся так. Я ж сказав, що не їм дітей, — знов мовив неголений.

— А ви, дядьку, втекли з дому? — обережно спитав Расмус.

Неголений засміявся.

— Дядьку?.. Хіба я схожий на дядька, га? Чи я втік із дому?.. Так, так, ти вгадав. — І він засміявся ще гучніше.

— То ви, дядьку, волоцюга? — спитав Расмус.

— Будь ласка, не зви мене дядьком. Моє ім’я Оскар. Він підвівся з сіна, і Расмус пересвідчився, що він таки волоцюга, бо одяг у нього був геть зім’ятий — і картатий зношений піджак, і штани, що обвисали на ньому з усіх боків. Він був високий, широкоплечий, на вигляд дуже лагідний, а коли сміявся, на неголеному обличчі в нього блищали білі, як сніг, зуби.

— Кажеш, волоцюга?.. Ти чув коли про Райського Оскара? Це я. Райський волоцюга і справжня божа зозуля.

Справжня божа зозуля! Расмус почав прикидати, чи, бува, цей волоцюга не з’їхав з глузду.

— А чого ви божа зозуля? — спитав він. Оскар глибокодумно наморщив лоба.

— Треба ж комусь бути нею. Хтось мусить стати волоцюгою і бути справжньою божою зозулею. Бог хоче, щоб були й волоцюги.

— А він хіба хоче цього? — недовірливо спитав Расмус.

— Хоче, — запевнив його Оскар. — Коли вже він уклав стільки праці, так мозолився, щоб створити цілу землю, то хотів, щоб на ній було все. Втямив? А який же вигляд мала б земля, якби на ній було все, крім волоцюг?

Оскар задоволено кивнув головою.

— Справжня божа зозуля! Ото ж бо.

На цьому слові Оскар засунув руку в рюкзак, що лежав поряд із ним на сіні, й витяг щось загорнуте в газету.

— Тепер годиться поснідати.

Від такої мови Расмус відчув, що його шлунок аж скорчився з голоду. Він так хотів їсти, що ладен був жувати сіно, наче бичок.

— Я ще маю там надворі пляшку молока, — повів далі Оскар.

Він спритно скочив із сіна, підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Двері зарипіли й поволі захиталися на завісах. Від них до клуні простяглося широке полотнище сонячного світла. Оскар зупинився в тому світлі, потягся і зник надворі. Проте скоро повернувся, тримаючи в руці добре заткнуту літрову пляшку з молоком.

— Отже, тепер годиться поснідати, — ще раз сказав він і зручно вмостився на сіні.

Він розгорнув газету й витяг із неї бутерброди. Великі, товсті бутерброди з житнього хліба. Він узяв один і, задоволено мурмочучи, вп’яв у нього зуби. Расмус побачив, що на хліб накладено сала, а кращої їжі за сало він не знав.

Видно, Оскар також любив сало. Він жував, тоді любовно оглядав бутерброд і знов заходжувався жувати. А Расмус аж зблід із голоду. Він намагався дивитися кудись-інде, але не міг. Його очі невблаганно притягали до себе бутерброди, і він відчував, що в роті в нього збирається слина.

Оскар перестав жувати. Він схилив набік голову й зацікавлено глянув на Расмуса.

— Ти ж, мабуть, не їси такої простої їжі, як сало? — мовив він. — Такі, як ти, певне, їдять на сніданок молочну кашу з родзинками, еге ж? А може, все-таки з’їси сала?

Хіба можна відмовитись від райських ласощів, коли їх тобі пропонують?

— Так, дякую, — відповів Расмус, ковтаючи слину. — Дякую, з’їм, якщо ваша ласка.

Оскар мовчки простяг йому скибку хліба — розкішно товсту, розкішно довгу, з двома шматками сала. Расмус підніс її до рота й відкусив… О боже, яке ж смачне солоне сало з житнім хлібом! Він аж очі заплющив з утіхи.

— На ще й молока, — сказав Оскар, і Расмус розплющив очі.

Оскар дав йому бляшаний кухлик, по вінця повний молока, і він заходився пити його великими ковтками. У животі в нього похололо, і він ще дужче змерз, але не зважав на те. Він пив далі, поки в кухлику не залишилося ані краплі.

— Дати ще бутерброд? — спитав Оскар і підсунув йому новий шматок хліба з салом.