Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

— Там є хтось? — гукнула панна Шуліка.

Расмус затремтів від того голосу, який так добре знав. Він розумів, що найкраще озватися до неї, перше ніж вона помітить його. Буде гірше, якщо він мовчатиме. Але губи в нього так тремтіли, що він не міг вимовити й слова, тільки стояв, нажахано втупивши очі в темну постать у відчиненому вікні. Йому здавалося, що панна Шуліка дивиться просто на нього і ось-ось погукає його на ім’я.

Дивно, але вона не погукала його, а зненацька знов зачинила вікно і зникла в кімнаті. Расмус відітхнув з полегкістю. Він невиразно бачив її в глибині кімнати. Та ось вона ввімкнула світло, в кімнаті стало видно, і він помітив тінь панни Шуліки на стіні з блакитними шпалерами та фотографією королівської родини. Подумати тільки, він більше ніколи не побачить цієї фотографії і картини з зображенням Ісуса перед Пілатом, що висіла на протилежній стіні. Шкода, бо на них так приємно було дивитися, коли доводилося з якоїсь нагоди заходити до кімнати панни Шуліки. Та тепер, хвалити бога, такої нагоди вже не буде, завтра о восьмій він не прийде до неї, цього він уже був певен, і нехай собі тими картинами милується хто хоче.

Йому кортіло швидше піти геть, проте він не міг відірватися від стовбура, поки довга тінь танцювала по стінах. Було страшно й цікаво стояти тут, у садку, і дивитися на Шуліку, коли вона цього не знала.

«Прощавайте, люба моя, — подумав Расмус, — ви могли б частіше гладити мене вечорами, тоді б я напевне залишився, а так прощавайте, люба моя, бачите, як воно виходить».

Може, панна Шуліка почула, що він думав? Бо вона опустила завісу. Наче попрощалася з ним. Наче замкнула від нього цілий Вестергазький притулок і залишила його самого надворі серед ночі.

Расмус і далі стояв у затінку яблунь і дивився на будинок, що був його домівкою. Це був білий старомодний будинок, і тепер, уночі, з темними шибками, оточений темними крислатими деревами, він здавався дуже гарним. Принаймні Расмусові здавався гарним. Бо тітка Ольга казала, що це жахлива стара руїна, в якій неможливо підтримувати чистоту. Певне, що є кращі житла. Він повинен знайти собі справді гарне місце — адже на світі є багато купчих.

Расмус побіг мокрою травою поміж яблунями до брами. За нею в’юнилася дорога. Літньої ночі вона була схожа на широку сіру стрічку. І Расмус побіг тією стрічкою…

Розділ четвертий

«Я не боюсь на стежині зеленій…» — так мовилося в одному вірші, якого читала вчителька в школі. У вірші йшлося про хлопчика, що також був уночі сам надворі.

Хіба він гірший за того хлопчика-вугляра? Та як же страшно бути самому, він до такого не звик. У притулку його весь час оточували люди, і коли він хотів бути сам, то мусив ховатися у відходку або вилазити на липу.

У Вестергазі діти справді шукали самоти. Але самота в полі серед літньої ночі була для нього цілком нова. Такої непорушної тиші, як тієї прохолодної, безвітряної ночі з блідими зірками, Расмус іще ніколи не переживав, і вона його лякала. Він боявся тієї тиші й того дивного примарного світла, в якому все здавалося несправжнім. Він тільки вві сні бачив краєвиди, що купалися в такому непорушному світлі, і досі не знав, що саме такий вигляд мають літні ночі.

Зляканий і змерзлий, Расмус чимдуж біг дорогою. Його босі ноги виляскували по землі. Він поспішав. Головна дорога була небезпечна: якби йому там хтось трапився, то зрозумів би, що він утікач. Та була ще бічна дорога через луки. Адже й вона вела у світ. Вузенький звивистий путівець, яким узимку возили дерево, а влітку — молоко з пасовиська, куди виганяли худобу. Там уже напевне ніхто не зустрінеться й не здивується, що він робить тут сам серед ночі. А однаково Расмус трохи завагався, перше ніж ступити на той путівець. Шлях був наче зачарований і викликав у його серці острах. Навколо темніли кущі ліщини й сумно шелестіли осики, хоч їх майже не ворушив вітер. Чого ті осики так тремтять і чого їхній шелест такий сумовитий?

«Я не боюсь на стежині зеленій…» Ні, він не боїться, та все-таки хай би Гуннар був із ним. Якби можна було саме тепер триматися за чиюсь руку. Тіні здавалися темними, як ніколи. Весь світ був непорушний, ніби мертвий. Усі тварини і пташки спали, і всі люди також, тільки він ішов самотою і боявся. Дуже боявся на стежині зеленій, авжеж, боявся, не так, як той відважний хлопчик-вугляр. «Далі ж у лісі аж серце холоне», — мовилося в тому самому вірші, і це була правда.

А ще Расмус дуже зголоднів. Він засунув руку в кишеню, витяг скоринку і з’їв її, та шлунок однаково здавався порожнім, і він стурбовано думав про те, чи в світі знайдуться якісь добрі люди, що нагодують самітного хлопця з сирітського притулку, навіть коли через свій рівний чуб він не підходить жодним названим батькам.

Расмус був голодний. І втомлений. Треба спробувати знайти якесь місце, де можна було б поспати. Ще не зараз. Зараз йому ще не можна відпочити. Він мусить відійти якомога далі від Вестергаги, поки настане день. Поки там помітять, що його нема в ліжку. А коли помітять, який там зчиниться переполох! Може, Шуліка пошле на пошуки поліцію.

Від цієї думки Расмус знов заквапився. Засунувши руки в кишені, нахилившись уперед, він біг підтюпцем і дивився тільки поперед себе, намагаючись не звертати погляду вбік, де залягали глибокі тіні. Так він тікав, відчуваючи себе страшенно самітним. І йому здавалося, що його втечі не буде кінця.

Коротка літня ніч стає довгою, коли хтось мандрує дорогами. Мандрує цілу вічність, поки ноги перестають його слухатись. Поки в нього несамохіть опадають повіки і він іде такий сонний, що голова хилиться додолу. Настає світанок, сонце кидає перше проміння між дерева, але він не помічає цього. Іскриться трава, павутиння, блищать краплі роси на листі приворотня, хтозна-куди зникає легенька ранкова імла, а на вершечку найближчої берези сидить ранній дрозд і виводить свої перші радісні трелі. Але він їх не чує. Бо він стомлений і сонний. Невимовно сонний.

Та ось подорожній нарешті надибує невелику клуню, з тих, у яких полюбляють ночувати волоцюги. Вона стоїть посеред луки і всім своїм сірим виглядом ніби запрошує до себе. О цій порі року такі клуні повні сіна.

Расмус насилу відхилив