Читати книгу - "Не судилось (Панське болото)"

А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…

А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).

А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають).

Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:

Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!

Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.

Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна!

А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Встає i прислухає).

Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде?

П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!

Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.

Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;

Iде козак вiд дiвчини, — починає днiти!

А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, — кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо — может, i вонi.

А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу.

Iдуть направо.

В И Х I Д V

Катря i Пашка.

П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

К а т р я. Ох менi лихо, чого?

П а ш к а. Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.

К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!

П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?

К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.

П а ш к а. Та що це з тобою сталося?

К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!

П а ш к а. Що ж то, Катрусю?

К а т р я. Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?

П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi).

К а т р я (похнюпилась). Так собi… про всiх, що були.

П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!

П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

П а ш к а. Я? Чим?

К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.

П а ш к а. Ну?

К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, — спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серцi — тiльки ворог мiй, а у мене в думках — одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?

П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?

К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?

П а ш к а. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!

К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…

П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!

П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.

К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?

П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його — до загину, до пропаду…

К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик