Читати книгу - "Малюк"

Вандерхузе, усміхаючись, оголосив, що дарує цю ідею Комову, і сказав, що час рушати. Після цих слів Майка, яка вже було зацікавилась і слухала Комова з напіврозкритим ротом, відразу зів’яла. Я теж відразу зів’яв: усі ці розмови про шизоїдів спрямували мене на неприємні роздуми. І ось що тоді відбулося.

Вандерхузе і Майка вже вийшли з кают-компанії, а Комов загаявся в дверях, раптом повернувся, міцно взяв мене за лікоть і, якось моторошно-пильно обмацуючи моє обличчя своїми холодними сірими очима, тихо і швидко промовив:

— Чого це ви похнюпилися, Стасю? Що-небудь сталося?

Я отетерів. Мене збила з ніг воістину надприродна проникливість цього фахівця з шизоїдів. Але мені все-таки вдалося миттєво опанувати собою. Надто багато для мене вирішувалося цієї миті. Я відхилився і з величезним здивуванням запитав:

— Ви про що, Геннадію Юрійовичу?

Його погляд продовжував бігати моїм обличчям, і він запитав ще тихіше і ще швидше:

— Ви боїтеся залишатися на самоті?

Та я вже міцно сидів у сідлі.

— Боюся? — перепитав я. — Ну, це занадто сильно сказано, Геннадію Юрійовичу. Я ж не дитина все-таки…

Він облишив мій лікоть.

— А може, полетите з нами?

Я знизав плечима.

— Я б із задоволенням. Але вчора в мене були неполадки. Гадаю, мені все-таки краще залишитися.

— Ну-ну! — промовив він невизначено, різко повернувся і вийшов.

Я постояв ще в кают-компанії, остаточно приходячи до тями.

В голові у мене був безлад, але я почувався, як після добре складеного іспиту.

Вони помахали мені на прощання й полетіли, а я навіть не провів їх поглядом. Я відразу ж повернувся на корабель, вибрав стереопару кристалофонів, озброїв обидва вуха і завалився у крісло перед своїм пультом. Я стежив за роботою своїх хлоп’ят, читав, приймав радіограми, розмовляв з Вадиком і Нінон (було втіхою з’ясувати, що у Вадика теж на повну котушку звучить музика), я розпочав прибирання приміщення, я склав розкішне меню з розрахунку на необхідність підкріплення душевних сил — і все це у громі, у дзвоні, У витті флейт і нявчанні некофонів. Словом, я старанно, безжалісно і з користю для себе та навколишніх убивав час. І за весь той час, який я вбивав, мене невідступно гризла тривожна думка: звідки Комов дізнався про мою слабкість і до яких заходів, з огляду на це, він намагається вдатися. Комов ставив мене в глухий кут. Ці його нерозуміння, що виникли після походу на будівельний майданчик, ця розмова про шизоїдів, ця дивна інтерлюдія[9] у дверях кают-компанії… Чорт забирай, таж він запропонував мені летіти з ними, він явно боявся залишати мене самого! Невже це так помітно? Але ж Вандерхузе нічого не помітив…

У таких приблизно прихованих думках збігла більша частина мого робочого дня. О п’ятнадцятій годині, набагато раніше, ніж я сподівався, глайдер повернувся. Я ледь устиг зірвати з вух і заховати кристалофони, як уся компанія ввалилася до корабля. Я зустрів їх у кесоні з ретельно продуманою стриманою привітністю, не почав ставити ніяких запитань по суті й тільки поцікавився, чи нема охочих підкріпитися. Боюся, правда, що після шести годин грому і дзвону я розмовляв дещо заголосно, тож Майка, яка, на превелику мою радість, мала досить задовільний вигляд, вирячилась на мене з деяким здивуванням, а Комов швидко оглянув мене з ніг до голови і, не сказавши ні слова, відразу ж зник у своїй каюті.

— Підкріпитися? — замислено промовив Вандерхузе. — Знаєш що, Стасю, я зараз піду в рубку писати експертний висновок, тож якби ти якось мимохідь заніс мені склянку тонізуючого, це було б доречно, як ти гадаєш?

Я сказав, що принесу, Вандерхузе зник у рубці, а ми з Майкою пішли в кают-компанію, де я націдив дві склянки тонізуючого — одну віддав Майці, а другу відніс Вандерхузе. Коли я повернувся, Майка зі склянкою в руках блукала по кают-компанії. Так, вона була значно спокійніша, ніж уранці, але однаково відчувалася в ній якась напруженість, натягнутість якась, і, щоби допомогти їй розрядитись, я запитав:

— Ну, що там з кораблем?

Майка зробила добрячий ковток, облизала губи і, дивлячись кудись повз мене, промовила:

— Ти знаєш, Стасю, все це неспроста.

Я почекав продовження, але вона мовчала.

— Що — неспроста? — запитав я.

— Усе! — Вона невизначено повела рукою зі склянкою. — Кастрований світ. Бліда неміч. Згадай моє слово: і корабель цей тут розбився невипадково, і знайшли ми його невипадково, та й узагалі вся ця наша вигадка, весь проект — усе провалиться на цій планетці! — Вона допила вино й поставила склянку на стіл. — Елементарні правила безпеки не дотримуються, більшість працівників тут — дрібнота типу тебе, та й мене теж… І все тільки тому, що планета біологічно пасивна. Та хіба в цьому річ! Адже будь-яка людина з елементарним чуттям першої ж години відчуває тут щось зле. Тут колись було життя, та потім спалахнула зірка — і в одну мить усе скінчилося… Біологічно пасивна? Так! Та зате активна некротично[10]. От і Панта буде такою через скількись-там років. Кострубаті деревця, чахла травичка, і все навколо просякнуте давніми смертями. Запах смерті, розумієш? Навіть гірше за нього — запах колишнього життя! Ні, Стасю, згадай моє слово, не приживуться тут пантіанці, не спізнають вони тут ніяких радощів. Нова домівка для цілого людства? Ні, не нова домівка, а старий замок з привидами…

Я здригнувся. Вона помітила це, проте зрозуміла неправильно.

— Ти не переймайся, — сказала вона, сумно усміхаючись. — Я в нормі. Просто намагаюся висловити свої відчуття та свої передчуття. Ти мене, я бачу, зрозуміти не можеш, але поміркуй сам, що це за передчуття, коли мені на язик постійно лізуть усі ці слівця: некротичний, привиди…

Вона знову пройшлася по кают-компанії, спинилася переді мною і провадила далі:

— Звичайно, з іншого боку, параметри у планети чудові, рідкісні. Біологічна активність майже нульова, атмосфера, гідросфера, клімат, термічний баланс — все як на замовлення для проекту «Ковчег». Але даю голову на відсіч, ніхто з організаторів цієї вигадки тут не був, а як і був хто-небудь, то чуття в нього, нюху на життя, чи що, не виявилося ні на копійку… Ну ясно, це все старі вовки, всі в шрамах, усі пройшли пекла різного роду… Чуття на матеріальну небезпеку в них чудове! А ось на це… — Вона поклацала пальцями і навіть, сердешна, зморщилася від безсилля висловити. — А втім, звідки я знаю, може, хто-небудь з них і відчув недобре,