Читати книгу - "Над прірвою у житі"

— То ти підеш куди-небудь увечері? — питає він.

— Може, й піду. А може, й не піду. Не знаю. А що?

— Та мені треба прочитати до понеділка сторінок сто з історії,— каже він. — Ти б не написав за мене твір з англійської? Бо мені буде не з медом, якщо в понеділок не здам отого проклятого твору. Того ж я й прошу. То як?

Ви бачите — знущається з мене! Слово честі, знущається!

— Яз цієї смердючої школи вилітаю, а ти просиш мене написати якийсь ідіотський твір! — кажу.

— Та я знаю. Але річ у тім, що мені так перепаде, якщо я не здам твору! Ну будь ласка, будь ласочка! Напишеш?

Я відповів не зразу. З таким паскудою, як Стредлейтер, часом не завадить і подрочитися.

— А про що писати? — питаю.

— Та про що завгодно. Аби лише що-небудь описати. Наприклад, кімнату. Чи будинок. Або знайому тобі місцевість. Сам знаєш. Тільки щоб вийшов який-небудь опис, дідько б його взяв. — Стредлейтер на весь рот позіхнув. Від такого свинства в мене кишки перевертаються. Уявляєте, просить тебе зробити послугу, а сам на весь рот позіхи справляє, матері його!.. — Але не дуже старайся, — каже далі. — Бо та зараза Гартсел вважає, що на англійській ти зуби з’їв. Він знає, що ми з тобою живемо в одній кімнаті. Я думаю, не треба розставляти правильно коми й іншу оту муру.

Від таких балачок усередині в мене теж усе перевертається. Ти, скажімо, вмієш непогано писати твори, а тобі починають товкти про коми! Стредлейтер узагалі має таку звичку. Хоче туману напустити: нібито в нього так паскудно виходять твори тільки через те, що він не туди тицяє коми! У цьому він схожий на Еклі. Якось я сидів біля Еклі на баскетболі. У нашій команді був першорядний гравець — Гові Койл, він закидав м’яча у кошик з самої середини майданчика і навіть щита не торкав. А Еклі, зануда, всю гру мені товкмачив, що в Койла просто таке тіло — ніби зумисне створене для баскетболу. Господи, як же я ненавиджу оці дурні балачки!

Та зрештою мені набридло сидіти на раковині. Я встав і заходився вибивати посеред умивалки чечітку — просто так, аби лиш подуріти. Закортіло якось розважитись. Танцювати чечітку я зовсім не вмію, але в умивалці підлога кам’яна, ніби спеціально для чечітки. Я наслідував одного кіноактора. Бачив його в якійсь музичній комедії. Кіно я смертельно ненавиджу, але покорчити з себе актора люблю страшенно. Каналія Стредлейтер голиться і весь час поглядає на мене в дзеркало. А мені тільки того й треба. Я просто створений для публіки.

— Я губернаторський син, сто чортів! — кричу. Розійшовся — жах. Літаю по всій умивалці. — Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові у мене — чечітка, трясця його матері!

Каналія Стредлейтер — у сміх. Все-таки він хлопець з гумором.

— Сьогодні ввечері — прем’єра в Зігфельда! — вигукнув я, важко хекаючи. Дихання в мене взагалі ні к бісу. — Соліст не може виступати! П’яний у дим! І кого ж беруть замість нього? Мене — ось кого! Нещасного губернаторського синочка, сто чортів!

— Де ти доп’яв таку шапку? — питає Стредлейтер. Це він про мою мисливську. Такої він ще зроду не бачив.

Мені однаково вже геть забило дух, і я облишив клеїти дурня. Скинув шапку, всоте подивився на неї і кажу:

— Купив сьогодні вранці у Нью-Йорку. Віддав зелененьку. Подобається?

Стредлейтер кивнув головою.

— Клас! — каже. Просто він хотів підлизатися до мене, бо відразу й спитав: — Чуєш, то ти напишеш мені твір? Щоб я знав.

— Матиму час — напишу. А не матиму — не напишу, — кажу. Я знов сів на раковину поруч нього. — А з ким у тебе рандеву? — питаю.— 3 Фітцджеральд?

— Ти що — здурів?! Я ж тобі казав: я зав’язав з тою поторочею.

— А ти не бре? Слухай, тоді віддай її мені! Серйозно. Вона в моєму стилі.

— Бери. Тільки ж вона старкувата для тебе.

І раптом — просто так, ні з сього ні з того, аби лиш подуріти — мені закортіло сплигнути з раковини й зробити каналії Стредлейтерові напівнельсон. Це, щоб ви знали, такий прийом у борців: хапаєш противника ззаду за шию і душиш, поки задихнеться — якщо, звісно, це тобі треба. Так я й зробив. Накинувся на Стредлейтера, мов скажена пантера.

— Відчепись, Голдене! Пусти! — прохрипів Стредлейтер. Він не любив дуріти. Та ще й саме голився. — Ти що, хочеш, щоб я перерізав собі горлянку, чортяка?!

А я тримаю його й не пускаю. Оце напівнельсон вийшов!

— А ти сам, — кажу, — вирвись із моїх лещат!

— Чо-орт! — Він поклав бритву, скинув раптово руки вгору і звільнився. Хлопець він дужий, нівроку. А я взагалі слабак. — Облиш свої дурощі,— каже. І почав голитися вдруге. Він завжди голився двічі — наводив лиск. А на бритву гидко глянути, така загиджена.

— То з ким же це в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? — питаю. Я знов сів біля нього на раковину. — Часом не з отією ціпою Філліс Сміт?

— Та ні. Спершу домовився був із нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу… О, мало не забув! Вона тебе знає!

— Хто?

— Ну, моя.

— Невже? — кажу. — А як її звуть? — Мене вже підмивала цікавість.

— Стривай, як же її… Ага, Джін Галлахер! Слухайте, я трохи не випав в осад, коли почув це.

— Джін Галлахер?! — кажу. Я навіть з раковини сплигнув. Всередині в мене справді все опустилося. — Чорт, я її таки знаю! Позаминулого літа ми з нею жили по сусідству, зовсім поруч. У неї ще був такий здоровецький доберман-пінчер. Ми через нього й познайомилися. Той собацюра занадився в наш…

— Голдене, дідько б тебе взяв, не заступай світла! — перебив мене Стредлейтер. — Тобі що — немає більше де стати?

Слухайте, ох і розхвилювався ж я!.. Слово честі.

— А де вона? — питаю. — Треба піти з нею привітатися. Де ж вона? У тому крилі?

— Ага.

— А як це вона про мене згадала? Вона що — у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або в Брін-Мор, або в Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про