Читати книгу - "Над прірвою у житі"

— Та звідки я знаю, чорт забирай! — відповідає Стредлейтер. — Устань, чуєш?! Ти вмостився на моєму рушникові.

Я справді сидів на його смердючому рушникові.

— Джін Галлахер! — кажу. Ніяк я не міг угамуватися, — Боже ж ти мій!..

Каналія Стредлейтер саме мастив чуба «Віталісом». Моїм «Віталісом».

— Вона танцює,— кажу. — Балет і таке інше. Тренувалася по години дві щодня, навіть у пекельну спекоту. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги — розповніють, чи що. Ми з нею всю дорогу грали в шашки.

— У що-що ви грали?

— В шашки.

— У шашки?! Тьху!

— Атож. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки.

Стредлейтер нічого не сказав. Така мура взагалі рідко кого цікавить.

— А її мати ходила в той самий гольф-клуб, що й ми, — розповідаю далі.— Іноді я подавав там ключки — просто підробляв. Кілька разів підносив ключки і її матері. Бувало, поки пройде дев’ять дучок, разів сто сімдесят б’є.

Стредлейтер майже не слухав. Стоїть, розчісує свою чуприну.

— Треба було б піти й хоч привітатися з нею, — кажу.

— То чого ж не йдеш?

— Та зараз, іще хвилинку.

Стредлейтер почав заново робити проділ. Він завжди прилизувався добру годину.

— А батько й мати в неї розлучилися, — кажу далі. — Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохаті-волохаті. Як зараз бачу. Коли не стрінеш — завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник — драматург чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв по всьому дому голяка. При Джейн, і взагалі.

— Іди?! — озвався Стредлейтер: Коли я згадав, що алкоголік бігав при Джейн по дому голяка, він ураз пожвавішав. Цей паскуда Стредлейтер жахливий розпусник.

— Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Та це його не цікавило. Стредлейтера тільки всяке таке паскудство цікавило.

— Подумати лишень! Джейн Галлахер! — Я ніяк не міг заспокоїтись. Не міг, і край. — Треба було б піти хоч привітатися з нею абощо.

— Якого ж ти ката не йдеш, а все стовбичиш тут і мелеш язиком?! — каже Стредлейтер.

Я ступив до вікна, але нічого не було видно — від спеки шибки в умивалці геть запітніли.

— Зараз душа не лежить, — кажу. Я й справді був не в настрої. А для такого діла треба мати відповідний настрій. — Я думав, вона в Шіплі. Навіть ладен був побитися об заклад, що вона в Шіплі. — Я потинявся по умивалці. Більш мені не було чого робити. — А. футбол їй сподобався? — питаю.

— Та начебто сподобався. Не знаю.

— А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала?

— О господи, та нічого я не знаю! Ми тільки познайомилися, — каже Стредлейтер. Нарешті він розчесав свої кляті кучері й заходився складати оте загиджене причандалля, що ним голився.

— Чуєш, — правлю я своєї,-перекажи їй від мене вітання, гаразд?

— Гаразд, — буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують.

Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати.

Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав’язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього.

— Чуєш, — кажу, — ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре?

— Добре.

Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі — о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить, Стредлейтер таки нап’яв мою картату куртку.

— Ради бога, тільки ж не розтягни! — кажу. — Я одягав її всього разів зо два.

— Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети?

— Он на столі.

Стредлейтер ніколи не знав, де в нього що лежить.

— Під твоїм шарфом, — кажу.

Він сховав сигарети в кишеню куртки. Моєї куртки.

Знічев’я я раптом знов повернув свою мисливську шапку козирком наперед. Бачу, чогось розгулялися мої нерви. Вони в мене взагалі ні к бісу.

— Чуєш, а куди ти її поведеш? — питаю. — Придумав, уже?

— Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту.

Його тон мені не сподобався. Я йому кажу:

— Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то взяла б дозвіл, мабуть, до пів на десяту ранку!

— Звісно, чорт забирай! — відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе. — А тепер давай без жартів, — каже. — Напиши мені той капосний твір. — Він уже застебнув куртку й зібрався йти. — Але не дуже суши собі голову— аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились?

Я нічого не відповів. Не хотілося. Тільки сказав:

— Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками.

— Спитаю, — пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає. — Ну, бувай! — І хряснув за собою дверима.

Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався — мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер.

Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зашелепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові.

Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив.

5

По суботах у Пенсі на вечерю завжди давали те саме — біфштекс. Вважалося, що то такий делікатес — куди твоє діло! Б’юсь об заклад на тисячу зелених, робилося це не просто так. У неділю ж