Читати книгу - "Над прірвою у житі"

— Еклі, чорт би тебе забрав! Будь ласкавенький, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе просив!

Кінець кінцем він таки підійшов до столу. Поки на нього не роззявиш рота, нічого не доб’єшся.

Хвилину я мовчки стежив за ним. Потім не витримав:

— Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще і вигляд ти мав би приємніший, якби хоч зрідка чистив зуби.

— А я що — не чищу? Мелеш дурниці!

— А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу — не чистиш, і край, — сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби. — А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш, — кажу. — Просто ти його не знаєш, ось у чому біда.

— А я кажу, сволота. Задавака й сволота.

— Так, задавака. Але багато в чому душа в нього добра, ніде правди діти, — правлю я. — Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри, — це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі. їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б…

— Та ну його! — лайнувся Еклі. — Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки!

— Ти?! Ні, ти не такий! — Я похитав головою. — Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим…

— Доки ти називатимеш мене «малим», трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний!

— У батьки? Овва! — Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому — вже вісімнадцять. — По-перше, — кажу, — я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку…

— От і нічого називати мене…

Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер. Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений— куди твоє діло! Підбігає до мого крісла — і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка!

— Чуєш, — каже, — ти ввечері йдеш куди-небудь?

— Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі — сніг валить?

Він був увесь у снігу.

— Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку?

— А хто виграв? — питаю.

— Та ще тільки перший тайм закінчився, — відповів Стредлейтер. — Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою.

— Не потрібна, — кажу. — Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта.

Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього — у двері не входять.

— Не бійся, не розтягну. — Він підбіг до шафи. — Як поживаєш, Еклі? — питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира — прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається.

Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав:

— То я, мабуть, піду. Ще побачимось.

— Ага, — кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати.

Стредлейтер почав роздягатися — скинув піджак, краватку.

— Певно, треба швиденько поголитися, — каже. У нього така борода — щетина! Серйозно.

— А де ж твоя краля? — питаю.

— Жде у тому крилі. — Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий — думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда.

4

Робити я не мав чого і поплентався вслід за Стредлейтером до умивалки — почешу хоч, думаю, язиком, поки він шкребтиметься. Крім нас, там не було нікого — хлопці ще не вернулися з футболу. Задуха в умивалці була пекельна, всі вікна запітніли. Попід стіною стояло з десяток раковин. Стредлейтер став біля тієї, що посередині, а я сів на сусідню і почав гратися холодною водою — то відкручу кран, то закручу. Це в мене нерви. Голячись, Стредлейтер насвистував «Індійську пісеньку». Свистів він так, що хоч вуха затуляй, і майже суціль фальшиво. А мелодії завжди вибирав такі, що не кожен і добрий свистун висвистить, — скажімо, ту ж «Індійську пісеньку» чи «Бійка на Десятій авеню». Стредлейтер будь-яку мелодію вмів перепартачити.

Пригадуєте, я вже казав, що Еклі був жахливий нечупара? Отож, а Стредлейтер теж такий самий, тільки це в нього виявлялося по-іншому. Не так в око впадало. Вигляд він мав завжди пристойний, цей чортяка Стредлейтер. Та побачили б ви, скажімо, його бритву! Не бритва, а якась іржава залізяка — вся в присохлій піні, у щетині й чортзна ще в чому. Він узагалі ніколи її не мив. Поголиться, прибереться — і вже в нього пристойний вигляд, аякже! Але то тільки про людське око. Хто-хто, а я добре знав, який він неохайний. Чепурився Стредлейтер через те, що був до безтями в себе закоханий. Він вважав, що вродливішого від нього хлопця нема на всій західній півкулі. Він і був досить вродливий, це правда. Але краса його була така, що ваші батько й мати, якби вони, скажімо, побачили в шкільному альбомі його фотокарточку, неодмінно спитали б: «А це що за хлопчина?» Розумієте, краса в нього була якась альбом-па. Я знаю в Пенсі багато хлопців куди вродливіших, як на мене, від Стредлейтера, але на фото в альбомі ви не звернете на них уваги. То начебто ніс великуватий, то вуха стирчать, то ще щось. Я це добре знаю.

Одпе слово, сиджу п на раковині поруч із Стредлейтером і то відкручую, то закручую холодну воду. На мені все ще ота червона мисливська шайка з довгим козирком і так само задом наперед. Не шапка, а просто шик.

— Чуєш, — каже Стредлейтер, — зробиш мені одну велику послугу?

— Яку? — питаю. Правда, не особливо захоплено. От уже любить, щоб йому робили «великі послуги»! Ці