Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ж ти… усе баришся! — видихнула рвучко, заплющила очі й так сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і обмежень.
Дихати…
Жива!
Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в дупу?..
Майка гола. Тремтить на подушках — хай би він зник! Хай би все зникло!
Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий — рельєфні м’язи не від тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки — шарудить, шукає щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.
Він з’являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.
— Зараз відчищу, — пояснює безбарвно, суне надвір.
У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти — хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси — присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!
— Зараз… зігрієшся… — Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.
Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину — змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.
— Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…
— У мене є. У рюкзаку…
Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися — ніяк.
— Як тебе звати? — питає хлопець.
— Майя… Гілка.
— Прізвисько?
— Прізвище.
— А я Горох.
— Прізвище?
— Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій.
— А…
— Піду?
«Угу», — киває поспіхом.
Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей.
— Ти… вдягнися! — видушує Майка.
— Та добре…
— А грубка! — раптом згадує Майка найголовніше.
— Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш… — Грюк дверима. І німо.
Майка прилипає до вікна — ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець — одежинка під пахвою.
— Хворий… — Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель із яскраво-жовтою гумовою ручкою.
Реп’яхові Різдво муляло — спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приїду — усім технікумом мчимо в Карпати на лижі». І до роботи не візьмешся — свята. А в Реп’яха ж справ… Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує двадцять першу «Волгу» і врешті бачить кінець тим мордуванням. У майстерні і думається краще. А Реп’яхові є про що кумекати! Крутився на кухні, усе рахував подумки: «Півтори тисячі зелених за продану хату доведеться Томі віддати… Залишок заховаю… І куди ж їх запхати?!»
О, то справа складна. Тамара Реп’яхова — жіночка уважна. І муха без її дозволу по хаті не літає — побоюється. Петро вже й на старий «Зінгер» косував, і під телевізор «Самсунг» пробував, і люстру розхитував, і поміж банок у сараї намагався — не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.
— А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!
— Е-е-е, жінко! — Та далі метикувати.
Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі — тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі — стріль!
— Йо-ма-йо! — Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому — «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка — хрест на пузі! — обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму — піди спробуй.
Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:
— Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?
От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.
— Куди?! — Жінка брови звела, на порозі стала.
— Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, — не зумів збрехати.
І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».
— Гроші давай!
— Так я теє… Саме збирався. — Віддав жінці півтори тисячі баксюків. — Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.
Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:
— А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?
Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився — клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?
Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.
— Христос народився! — Петро йому.
— Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, — буркнув Галаган.
— Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…
— Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!
— Всі? — Реп’ях і про Різдво забув.
— Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч — каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.
— У кролів хіба алергія на горілку? — зацікавився Петро. — Свині, приміром, не дохнуть.
— А все хата твоя! — роздратувався кум. — І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…
— Ти теє… — пройнявся Реп’ях. — Давай хоч обдерти їх допоможу.
— Свято ж… — Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. — Гайда. Пом’янемо.
— Кого?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.