Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А раптом інші повиздихають?
— Чи ми дурні горілку на клітки лити?!
Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.
— А я оце на Лупин хутір іду, — сказав Петро.
— А чого ж? Сходи, — чисто, як Петрова Тома, відказав кум. — Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…
Реп’яха такі страхи взяли — аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, — мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, — не здався.
— Як повертатимуся — заскочу, — пообіцяв. — Ми їх усіх… І мертвих, і живих.
Надвір вийшов — уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.
Поплентався на світло, у голові — самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому — стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, — згадав. — А та баба — чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»
— Твою дивізію… — До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.
— Стій! — від груш жінка до нього. — Ти куди?
Реп’ях очі примружив — ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом — блим і нема. Геть темно.
— А ти хто така? — Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.
Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…
— Що там? — прошепотів Петро.
— Ходімо, ходімо. — Жінка від хати, Реп’яха за собою.
На вуличці — сани з дровами. Жінка на дрова сіла.
— Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, — мовила тоскно.
— Та в мене теє… діло до неї, — розгубився Реп’ях. — Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.
— Не змерзне, — відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.
— Тут живеш? — спитав Реп’ях.
— Тут.
— Давай… Дотягну…
А тягти ж — двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.
— Давно на хуторі?
— Недавно.
— І як воно?
— Та так…
— А раніше де жила?
— У Києві.
— Припав наш хутір киянам до душі.
— Дякую за допомогу.
Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.
— Дякую, — повторила жінка.
— Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…
— Проходь, — тільки й мовила.
Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, — думав. — Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.
— Петро я. Реп’ях, — ляпнув ні сіло ні впало. — У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? — Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.
— Уляна.
Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…
Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.
— Теж любиш світло на рівні очей? — прошепотіла сумно.
І все! Ніби клац — і вбила Реп’яха. І що то було?.. У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив — на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»
— Вечерятимемо? — спитала дружина.
— Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…
Тома обпекла чоловіка запальним поглядом.
— Може, нам хто свічку потримає? А? — Всадила Петрові на коліна свої сто кіло, грудьми притислася. — Чи ми й без свічки…
— Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобі вже й на дивані гоцати…
— Мені?! — не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш ніж вона на тому дивані розлягалася. — Та бери вже, чорти з тобою!
Реп’ях і сам здивувався — що то він ліпить? Рознервувався, рукою махнув.
— Наливай! — буркнув. — Христос народився.
Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп’явся очима у вікно: «Що ж то було?» Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?..
— Що там? — почув Томин голос.
— Сніг… — пробурмотів розгублено.
Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай палить і палить, у Реп’яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе, а Полкан на дивані козирем — нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім’єю за щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла, Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну «Історію мистецтв» Гнєдича гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях.
Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній прикметі — то до потепління — різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не поткнутися з хати. Холодно.
2
Була в Майки заповітна дрібничка — крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки — очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки — голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б — камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…
Отак
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.