Читати книгу - "Човен розпачу"

— А що, хлопці, — сказав Виливаха. — П'ять хвилин надії — хіба мало?

Весляри всміхалися.

— То пропадай, — сказала Смерть.

Латник її візира зробив два кроки вперед. Виливаха рушив свого.

Як застрільники січі, як Ракута й Койдан, під Крутогір'ям, латники стояли посеред поля. Віч-на-віч.

…Нездоланно, як чорна хмара, як крижацьке море на три сотні вояків князя Давида, як османи на Косовому полі, як рицарі на Білій Горі, посувалися вояки Смерті. І знову Виливаха відчув, що ніхто ніколи не може виграти в сили, яка сидить навпроти.

Нелюдська, найвища, холодна і невблаганна розважливість, яка не помиляється, воювала з ним. Це було страшно, ніби уві сні. І Гервасій зрозумів, що справді пропав.

— Пізно, Виливахо, — засміялась, зарипіла Смерть. — Пізно навіть з цією дівкою. Пізно! Грати треба за життя. Хе-хе. І моє щастя, що ви, особливо баби дурні, не розумієте цього. Через користолюбство вони відмовляють бідним, але високородним, ніби в них три життя.

І безжально, ніби уві сні, Смерть зрізала Виливашиного слона.

— А ви, коли вони відмовляють вам, улещуєте їх подарунками. Ніби ваші коралі варті магнатських палаців, ніби ваша дешева бірюза з дорогим поцілунком варта карети шестериком без поцілунку? Ніби срібне дешеве люстерко, подароване ніжним коханкам, мас в очах такої вартість проти вілли за містом, яку дарує — усе одно жеребець чи кастрат. Хе-хе!

Смерть дивилася то на Виливаху, то на Берізку. Вона злилася і, проте, кришила оборону Гервасія, як хотіла. І той, незважаючи на холодний спокій розпачу, бачив: усе скінчено. Він зрізав слона Смерті й одразу втратив свою туру й латника, який погрожував шатру візира. Виливаха зирнув на дівчину, побачив її лице й знизав плечима.

— Даруєте їм срібні люстерка, — рипіла Смерть. — А я дарувала б їм люстерка майбутнього. Я дарувала б їм замість люстерка череп. «На, дурепо, дивися. На, дивися, яка ти будеш завтра. Не падлюч. Кохай, коли кохають тебе»… Не слухає… Не послухає… Хе-хе-хе!..

У Гервасія опустилися руки. Але вголос він сказав:

— Думаєш ти над кожним ходом, як піп перед утренею: випити йому чи не випити.

— На тобі чару, — Смерть узяла чергового латника.

Виливаха гасав очима по дошці й міркував, що йому тепер робити. Арахна дихала йому в спину.

— Геть! — крикнув їй Виливаха, у роздумі водячи рукою над фігурами.

— Що вона тобі, заважає?

— Звісно. Як ікона у спальні… Не можу я, коли дивляться…

Арахна відповзла. Гервасій похитав головою. Хитрувато посміхнувся:

— Ой, Полочанин, ой, лизунчик. Поглянь-но, перед кончиною, можна сказати, куди ти дивишся, щоб тобі так останній раз.

Смерть глянула скоса на Полочанина. І в цей час Виливаха підставив Смерті п'ятого свого латника, водночас пересунувши рукавом під бій її туру.

Безока зиркнула знову на дошку, що мала вигляд страшного розгрому. Посміхнулась:

— Зараз тобі моя тура — мій човен Розпачу… О, л-латничок! Ану, голубчику! Йди до померлих, любий ти мій.

Зовні здавалось, що тура зараз увірветься й закінчить розгром. Латник Гервасія злетів з дошки… І тоді рогачовець із гуркотом зняв підставлену ним же туру.

— На!

Смерть засичала.

— А он тобі ще загроза королю. Це тобі за «ласку» до мене.

Король Смерті відступив, відкривши візира за своєю спиною, кинувши його в біді.

— На, — грюкнув по ньому Виливаха, не даючи опам'ятатись. — Два щити перед одним мечем. Вибирай. Коню — слона або моєму візиру — другу туру.

І він зняв туру — човен Розпачу. Останню туру, що була в Смерті.

Люди ойкнули. На дошці буквально за якусь хвилину все змінилось. У сталевій лаві наступу тепер зяяли страшенні проломи. Військо Смерті спливало кров'ю. І, однак, без обох тур, без візира й слона вона була сильніша за кожного гравця на землі. Бо вона передбачила всі можливі розташування фігур на полі бою і знала, як закінчиться і як може розвинутися кожен із ходів ворога.

Виливаха, як і кожна людина, міг сказати, що ось ця гілочка дубка може дати цього року пагін завдовжки десять дюймів, а ця — двадцять, бо на неї потрапляє більше сонця. Смерть нелюдським своїм зором бачила, яким буде цей дуб в останню хвилину свого існування через сто років, коли сокира вдарить його під корінь. І вона спокійно, холодно почала користуватися цим знанням. Вона зібрала всі сили в кулак і почала тиснути на праве крило Виливашиного війська.

…І в цю мить Гервасій почав розуміти щось таке, що посилило в його душі паростки несамовитої радості…

…Дитинство. Друзі йдуть по гриби. Всі інші пробираються у нетрі, а він спокійно йде лісовою дорогою і через кожні кілька кроків зриває боровика, що виліз якраз між коліями. Твердий, зісподу ніби обсипаний борошном (ішов дощик, і краплі, підскакуючи од землі, били під його парасольку, а потім висихали), пругкий, мов сир.

А ось соловейко, який третє літо спокійно жив під його вікном. А ось заєць, який дожив до старості одразу за гумном, тому що так не буває.

Роби несподівано, роби, як не буває, роби, як не робить ніхто, тоді переможеш. Навіть якщо ти слабосилий, як комар посеред ворожого моря. Тому що тільки дурні розмірковують за правилами здорового глузду. Тому що людина тільки тоді людина, коли вона сміливо рве похмуре приречення і чхає на «одвічні» закони.

— Ти воюєш не за правилами, Виливахо, — сказала Смерть. — Ти віддав мені цього латника і, отже, повинен був укріпитися ось тут, а замість цього…

— Кому повинен?

— Безпомилковості.

— Я повинен ось їм, цим людям. І нікому більше.

Другий слон Смерті заторохтів боками на столі. Виливаха посміхнувся… Що знала ця безока погань про горобину, яка росте на його кам'яниці, нехай без належного обсягу землі, але зате недосяжна для кіз? Що знала вона про зайця у глодових живоплотах, який ціною щоденних дряпинок зберігав у цілості шкуру? Що знала вона про його народ, який жив всупереч усьому і не так і вирощував шипи на своєму корінні, а не на стеблах?

«Нехай косить твоя коса. Що мені в моїх гарних, але непотрібних квітках, якщо моє коріння мовчить і розростається у землі, і чекає свого дня?»

— Виливахо, де глузд у твоїх вчинках?

— А ти що думала, я — абак?[5] Людина— бидло непослідовне. Тому вона й не бидло.

Він тріумфував у душі. Вона, нездоланна, не могла здолати тільки одне: божу непослідовність людської думки. Навіть не божу. Тому що людина іноді за звичайного падіння гральних костей робить значніші висновки, ніж бог із незаперечного закону, що два