Читати книгу - "Човен розпачу"

— Ти на кшталт батьків нашої церкви, — сказав Виливаха. — Візьми їх за ноги, трусни — одразу з них різна погань посиплеться. Три істини і більше нема… «Раби, слухайте панів ваших», «Дух — головне, а гнійна плоть — за ним», «Якщо не будете, як діти — не потрапите в царство небесне…» Творці мудрості для бідних… Карбівники байок для усіх.

І він зняв коня Смерті.

Він згадував землю і всміхався. Його нова, непереможна мудрість була мудрістю тому, що в ній не було нічого скутого. В ній було натхнення, сердечний біль, неусвідомлена прихильність до одного й огида до іншого. Шкода, що пізно, пізно прийшла до нього мудрість. Але він подумав, що як Смерть ось зараз не може перемогти його, так ніколи не переможе його живих братів велике королівство, в якому володарював рогатий його стараннями Цикмун. Ніколи, навіть з допомогою падлюк на кшталт несвіжського Радзивілла, старобінського Слуцького або полонецьких чи мінських Ходкевичів. Тому що вони всі «як належить».

— Мат! — сказав він.

Смерть сиділа мовчки. Потім підвела череп.

— Нечувано, — сказала вона, не розтискаючи зубів. — Із самої тієї хвилини, коли я прозівала туру.

— Ти прозівала її раніше, — сказав Виливаха. — Ще на морі.

— Переміг… Що ж, мене втішає те, що це остання твоя перемога, що ти — перший, але ти й останній.

— І то правда, — сказав Гервасій і підвівся. — Хоча?.. Хто знає… Теперечки пішли так-кі діти, і потім — чого мені шкодувати, коли я зміг неможливе, коли я зникну переможцем?

— Попрощайся з ними, — сказала Смерть.

— Байдуже, хлопці, — сказав Виливаха. — Зустрінемось у козолупа на жердці, як сказав наш добрий король московському царю.

— А я? — сказала Берізка.

— Шуми подовше, — сказав Виливаха. — Постарайся там щодо дітей і за мене… Живи щасливо, мала.

І він, дуже випроставшись, рушив до дверей, куди вже спускався з висоти чорний павук.

— Гервасію! — почув він за собою.

Дивно, він ішов спиною до неї і водночас міг побожитися, що бачить її очі й розуміє, розуміє те, що живе в цих очах. Але він ішов.

Арахна стиснула живіт, готуючись до стрибка.

— Пані! Пані! Нехай він почекає, я не хочу!

— Чого ти не хочеш?

— Я не хочу… на землю.

— То йди з ним.

— Дякую… Дякую вам, пані Смерть!

— Іди, дівко.

…Виливаха ледве встиг відштовхнути дівчину од павутиння:

— Дуже ти знаєш життя, дурепо… Назад!

— Я і не знала його… До самого човна, — вона дивилась на нього, мов на бога. — То що мені тепер у тому незнанні?

— Дурна, дурна, — з болем сказав він. — Ти й не знаєш, хто я. Брехун, п'янюга, бабій, безбожник, єретик, злочинець, ненажера, опудало для усіх добрих людей.

— Байдуже. Тільки перед тим, як підемо… поцілуй, будь ласка, мене.

І раптом Полочанин гримнув шаховою дошкою об кам'яні плити.

— Ти, — сказав він Смерті. — Це вже занадто. Або вбивай одразу й разом зі мною, або відпусти.

— Не можу, — сказала Смерть. — Хіба що… поділити між ними життя цієї квочечки. Замість двадцяти для неї — кожному буде по десять років… Ти згодна померти у двадцять сім років?

— Я згодна була і в сімнадцять, — сказала Берізка.

— А ти, Виливахо?

— Я хочу, щоб вона жила, скільки їй належить.

— Тоді я піду зараз, — опустила голову дівчина. — Чи не однаково мені, коли ти не хочеш мене…

Виливаха замислився.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Спробуємо наново. Хоч у нас і мало днів, але, я гадаю, пам'ятаючи це, ми нестимемо один одного обережно… як несуть останній глек із горілкою на хрестини.

Навіть тут він був невиправний.

— Ну що ви там шепочетесь, як раки? — спитав він людей.

— Слухай мене, — сказав Полочанин. — Мені важко позбутися навіть одного придбаного дня. Тим паче тепер, коли я знаю, що таке смерть, і не хочу її, як… смерті. І все-таки візміть мої два роки. Буде несправедливо, коли я переживу вас… на цілі десять років, рогачовцю.

Гервасій подумав, що відмовитись не можна.

— Ми беремо їх, — сказав він.

— І мої два роки… І мої… І мої, — загули голоси.

Смерть лічила на пальцях. І, налічивши чергові десять, клала на стіл одну фігурку. І поступово в неї усе більше одвисала щелепа.

— Що ви робите? — спитала вона. — Ви, які над усе боїтеся мене, ви дали їм ще по сорок років кожному. І цей єретик і блюзнір проживе на землі дев'яносто три роки, а вона — сімдесят сім!.. Побійтеся Арахни, люди!!.

В цей момент маленький чоловічок, що ховався досі за спинами інших, розсунув натовп і, не звертаючи уваги на стару, підійшов до Гервасія:

— Пробач, я не можу віддати тобі два своїх роки.

Усмішка в нього була винувата.

— Нарешті, — сказала Смерть. — Я ще не зовсім втрачаю надії на вас, люди.

— Розумієш, — сказав чоловічок, — моє місто пообіцяли вирізати стрільці. До ноги. Ми не могли б протриматись більше як до вечора, але я був убитий вранці, якраз на початку штурму. У мене тільки один день життя. Може, не варто було і вертатися, тим паче, що всі мої загинули, а ввечері ніхто вже не скаже мені по-своєму: «Здоров, Галяше-медоваре!» Але ж один цей день я можу тримати меч, корд чи ніж. І мене мучитиме думка, що я ніби кинув тих, і місто, і свою землю, і медовню біля Перевесища. Розумієш, воно було гарне, місто, доки вони не прийшли. І навіть бджола, в якої нема свого слова, не шкодує жала й життя, захищаючи вулик. Мені соромно, але… не погребуй… візьми і мої дві хвилини, брате.

Виливаха мовчав.

— Дякую за найдорожчий дар, — нарешті сказав він.

— Облиш, — сказала Смерть. — Що ти зробиш за них?

— Вип'ю з нею останній келих… Щоб ти здохла і щоб такі, як він, не перевелися на нашій землі… Ходімо, люди!

— А я?! — спитав раптом піп.

— А ти лишайся у своєму Едемі, брехуне, — сказав Полочанин.

— Ні, — глухо сказав піп. — Ні… Ні!

Люди проходили повз нього.

— Стійте, — сказав Виливаха. — Гріх залишати тут живу ще душу. Він дурень. Він не буде більше. Правда ж, не будеш?

— Ні, — сказав піп і оглянувся. — Усе, що хочете, тільки не це. Бідувати, писати єретичні вірші… Грабувати багатих… щоб потім круки пили твої очі на колу… на Замковому майдані. Тільки візьміть мене з собою.

— То що, — сказав Гервасій. — Давайте знову скидатися. Їй-богу ніби не пекло, а корчма, коли в пияків вовки виють у кишені.

В тиші, що запала після його слів,