Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Так говорив мировий посередник товариш Сагайдачний.

— А це ви… від себе чи з книжок? — спитав я.

Він усміхнувся. Блискотіла його наголо побрита голова, блискотіло пенсне. І Сагайдачний сказав:

— У моєму житті була тільки одна жінка, з якою я не думав про поля й ліси… Ось як дивно все влаштовано. Тільки одна! Одна на весь світ.

Він не обернувся, але я мимоволі глянув на жовту фотографію, що стояла на книжковій полиці за спиною в мирового посередника. На тому знімку з тисненим золотом прізвищем фотографа внизу була зображена жінка в буржуазному солом'яному капелюшку — перша дружина Сагайдачного. І дивно — слухаючи Сагайдачного і дивлячись на вродливу жінку в легенькому солом'яному капелюшку, я згадав, як ішла озимим полем молодша дочка гончара Семеренкова. Ніякою, звичайно, зв'язку між жінкою в капелюшку й Антоніною не було, просто пригадалося: було це раннім ранком, озимина ледь піднялася над сизою ріллею, і стежиною від криниці йшла дівчина з коромислом. Вона ступала так легко, так вільно — висока, струнка, що я завмер і аж ніби наповнився тишею. Озиме поле, і бузкова смуга лісів за ним, і постать дівчини — усе те немовби перенеслося в мене та й застигло десь там, у незбагненній глибині.

Сагайдачний перехопив мій погляд. Йому не треба було повертатися, щоб дізнатися, куди це я уп'ялив очі. Сагайдачний сказав:

— Вона померла від тифу тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року під Києвом, шістнадцятого травня.

3.

Підійшовши до хвіртки, я зупинився і, щоб дати лад думкам, постукав кулаком по лобі, досить-таки боляче постукав. Я ніяк не міг зосередитися на майбутній роботі. Надто багато всіляких розрізнених думок снувало в голові.

Баба, чекаючи мене, латала шинель біля каганця.

— І носить тебе лиха година! — почала бурчати вона. — Надворі темінь! Молоко захололо!

Баба кинула мені шинель та й заходилася причитувати:

— Ой, лишенько ж, лихо, одне дитя, геть усе зранене, та й те хочуть занапастити, іроди… А завтра якраз твій день ангела, Іванів день, от і подаруночок мені, старій, — у «яструбки» записали!

Хвилини жалості й плачу у баби швидко поступалися місцем нападам гніву.

Коли я почав пити молоко, Серафима вже сердито дорікала:

— А матуся твоя й не знає, трясця їй та й ще трясця, як синок поневіряється. Либонь, сала там досхочу, війни нема, от вона й жирує з своїм крендибобером!

— Добре, бабусю, — мовив я. — Вгамуйтеся… Гріх!

Баба й справді одразу втихомирилася. Слово «гріх» завжди сильно впливало на неї. Якщо відкинути пристрасть до лайки, Серафима прожила праведне життя. Вона стільки відпрацювала на своєму віку!

Я підтягнув угору гніт у каганці. Уся Глухарка користувалася однаковими каганцями. Коваль Кріт виливав їх із дюралю і брав за кожну по двадцять яєць… Я сів розбирати затвор свого карабіна й чистити ствол. Дубов учив нас; «Кому повинен довіряти солдат? По-перше, зброї, по-друге, дружині, по-третє, командирові. З чого починається довір'я? Із знайомства! Знайомство починається з чого? З повного розбирання. Дружини й командира це не стосується… Розійдись чистити особисту зброю!» Ці слова раз у раз викликали регіт, і процедура чистки здавалася не такою нудною. Дубов чіткий був чоловік. З ним легко було і перед боєм, і в бою. Надійно. Ех, де ти тепер, Дубов?..

Я порозкладав на столі деталі затвора. Стебінь, гребінь, рукоятку. Глянув у темне вікно: у надтріснутій шибці нерівно відбивалися полум'я сліпунця, що чадів, і блиск начищеного металу. Знадвору добре було видно все, що робилося в хаті.

Уявив собі: а десь там, у лісі, в землянці, теж, мабуть, сидять і чистять зброю при світлі каганця. І обговорюють новини: в селі Глухарці з'явився новий «яструбок», якийсь Капелюх, двадцяти років. У бандерівців, ясна річ, налагоджено зв'язок із селом. Ось вони мимохідь вирішують мою долю. Я перед ними як на долоні, а вони від мене сховані.

Треба б, мабуть, віконниці завести…

Ніч випала неспокійна. До дванадцятої години я часто прокидаюся від несподіваного болю — будильник, чи що, залишили в моєму животі під час операції? Цього разу тіпає особливо здорово. Дався взнаки клопітливий день: ходіння, тряска на возі. У такі хвилини чіпляєшся тільки за одну рятівну думку — треба перечекати, до ранку все минеться, зникне разом з потом, біль ущухне, зупиняться жорна.

«А чого ти хотів? — питаю я себе. — Утекти від самої смерті, та ще й так, щоб вона не дряпнула тебе жодним кігтем, не зробила мітки?»

Воював два з половиною роки і був, як ніжинський огірочок, цілісінький і міцний, навіть не контузило; усі вважали, що мені дуже щастить. Але десь там, у вищій бухгалтерії, помітили нарешті помилку й разом зробили нарахування: в одну мить мені десятків зо три дірок прокомпостували зразу за всю війну. Ми вскочили у велику халепу, німці засікли нас у досвітніх сутінках, усю групу, п'ять чоловік, та й закидали мінами-«жабами». Від такої міни не заховаєшся у першому-ліпшому окопчику-одиночці чи у вирві, вона, чортяка, підстрибує після удару об землю і б'є тебе з висоти. Кукаркіна, жартуна, на місці вбило, а мене й Дубова поранило. Чудні поранення від «жаб»: мене вдарило в спину, коли лежав, причаївшись, у вирві, і я думав — пусте, по дотичній чиркнуло, а вийшло, що осколки опинилися в животі. Ось що таке міна-«жаба»… Дубов тягнув мене, а я думав — оце тобі й щасливий, кров'ю всього заливає — кінець!..

І все-таки мені зрештою пощастило. Якби не Дубов, давно б уже баба Серафима по мені сороковини справила. Він мене двічі врятував, — перший раз, коли витяг з бурякового поля, де рвалися міни-«жаби», а вдруге, коли дав пораду. Йому самому важко було говорити, його ватянка просякла кров'ю, як промокашка, язик у Дубова заплітався, але він встиг сказати, що треба. Він сказав: «Потрапиш до «живітників» — запам'ятай: не більше шести годин, не більше, інакше не різатимуть, ти це запам'ятай, Іванку, не більше шести годин…» Тож я запам'ятав це, добре запам'ятав і все намагався утримати це в свідомості, щоб устигнути сказати лікареві те, що треба. Як і належить розвідникові, я визначив орієнтир у часі, вішку, якої мені слід дотримуватися, а коли мене вже смерком доставили з плацдарму на ношах у госпіталь, і я побачив над головою маленьку акумуляторну лампочку й грубий брезент пересувної операційної, і хірург запитав, коли мене поранило, я сказав: «На