Читати книгу - "Катерина"

Назар зблід.

– Домно…

– А що? Куди мені ще лишилося йти, як не слідком за дитинчам? – гірко відгукнулась Домна й знову поглянула на Катерину, яка застигла з віником посеред хати, вслуховуючись у її слова. – Іди, Катре, йди й не вагайся, бо тебе вона ще лютіше, ніж мене, ненавидить… – Вона не договорила, покривилась від болю й знову затихла.

Так і проминув той ранок. А в полудень Ярина допомогла Катерині переодягнутися в свою білу вишиту сорочку та червону спідницю, позичила вона їй і свої жовті сап’янці, і пас червоно-зелений, а в коси вплела кісники, що подарував Микола.

– Яка ж ти гарна, Катеринко! – зітхнула вона з жалем, обдивившись напружену Катерину з усіх боків. – І була б іще гарнішою, якби свекруха так не нехтувала тобою.

Катерина промовчала, про себе радіючи тому весіллю в Біланів, бо якби не воно, те весілля, то ще невідомо, чи пустила б вона на поріг старостів, а могла б і батька нацькувати. А так… Мов сама доля, уставши на бік Катерини, вивела мачуху цього дня з хати.

Увійшов батько, широкою долонею втираючи своє спітніле чоло. Поглянув на Катерину, яка з рожевими від хвилювання щоками стояла біля вікна, і в очах його майнуло щось дивне, сумне та мрійливе.

– Якою ж ти, доню, красунею стала, – промовив він тихо, – а я й не помічав. Усе турботи, все злидні ці прокляті, за ними й не постеріг я, як донька зросла й на таку красуню перетворилась. Ти зараз, як твоя мама, коли я свататись до неї прийшов, так схожа ти на неї, доню.

Катерина тільки сумно зітхнула, згадавши, з якою ненавистю озивалась уранці мачуха про любу маму.

Тим часом полудень минув, і вже свати ось-ось мали завітати… Катерина була така напружена, що аж підскочила на місці, зачувши, як у дворі заскрипіла стара хвірточка.

– Свати, – прошепотіла Ярина, поглянувши на бліду Катерину. Проте вона помилилась. У хату, мов той вихор, увірвавсь Іван Галушка, Миколин брат.

У Катерини йойкнуло серце.

– Катерино! – закричав Іван, і вигляд його блідого, зведеного судомою болю лиця був страшним.

Катерина вхопилась тремтливими пальцями за стіл.

– Що… що сталося?

– Миколу зарізали, – тяжко видихнув Іван, а потім заридав уголос, не соромлячись.

Катерина вся задерев’яніла, із силою вп’явшись нерухомими пальцями в грубе дерево столу. Вона відмовлялась вірити в те, що казав Іван, просто відмовлялась. Мов іздалеку десь чула наляканий зойк Ярини та голос батька, який переплутувався з голосом Івана, що ридав. Миколу зарізали? Господи, та як могли його зарізати, коли він ще на світанні проводив її до двору, обіцяючи вдень привести сватів, а вона так чекала на нього, приготувавши маминих рушників, щоб подати на знак згоди….

– Катерино, Катерино! – Вона здригнулась, зрозумівши, що Іван ухопив її за руку й трясе з усієї сили. – Ходімо, Катре, він так просив, щоб я привів тебе до нього.

Катерина стрепенулась.

– То він живий?

– Живий… принаймні був, коли я біг сюди.

І як була, у чужих сорочці та спідниці, у святкових жовтих сап’янцях, вибігла Катерина слідком за блідим Іваном у спеку весняного, по-літньому теплого дня. Пробігла за ним до хвірточки й понеслась за село, молячи про себе Чисту Діву, аби тільки Микола не помер, вижив… Іван звернув на невеличку вуличку за двором старого Ковпака, що вузькою доріжкою йшла за село, і раптом зупинився, завмер посеред дороги. Їм назустріч рухалась підвода, яку тягнула стара гніда кобила Галушків, а на підводі тій… Микола! Блідий, аж білий, як той зимовий сніг, а над блідим лицем його, мов огонь, горить руде, пронизливо-яскраве на сонці, волосся, й голова нерухомо застигла на соломі підводи… А сорочка його… сорочка та була залита такою яскравою, червоною кров’ю, що Катерина захолола від жаху, уп’явшись холодними пальцями в загрубілу від тяжкої праці руку Івана. Як то було страшно, дуже страшно бачити завсіди такого веселого, усміхненого, моторного, першого жартівника на селі, Миколу, такого близького та рідного ще з дитинства… ось таким, нерухомим, застиглим на купці сухої соломи, в залитій кров’ю сорочці та з цим блідим, перекошеним від болю лицем.

Іван підштовхнув Катерину.

– Підійди до нього.

Мов отямившись, відчуваючи, як підкошуються заслаблі ноги, Катерина зробила декілька невірних кроків до тієї підводи, не відриваючи очей від лиця Миколи. Потім повільно опустилась навколішки, ледь поглянувши на дядька Василя й селян, які зібрались біля підводи. Батько Миколин сидів біля підводи, гірко зщулившись. Повагавшись, вона взяла у свої руки широку, велику парубочу долоню та стиснула дерев’яними, неслухняними пальцями. Микола навіть не ворухнувся. Катерина нахилилась до нього ближче, відчайдушно бажаючи, щоб він розплющив очі й хоч на хвильку поглянув на неї, заговорив, нехай сказав би якусь дурницю, тільки б заговорив.

– Миколо, Миколо, ти чуєш? Це я, твоя Катруся, – тремтячим голосом заговорила вона, чимдуж стискаючи його кволу, слабку руку. Але Микола мовчав, він навіть не поворухнувся, тільки лице покривив від болю.

Катерина не відступилась. Вона кликала його знов і знов, допоки, слабко застогнавши, Микола не розплющив-таки своїх туманисто-сірих, затьмарених болем очей. І погляд його відразу ж відшукав її скорботні, залиті сльозами очі.

– Катруня, – прохрипів Микола, ковтаючи й пробуючи всміхнутись, але вуста його замість усмішки кривились гримасою болю. – Прийшла, моя Катруня.

Катерина всміхнулась скрізь сльози.

– Прийшла, Миколо.

– Мої стрічки й намисто почепила…

– Почепила.

– Дякую, голубонько моя, – прошепотів Микола, похрипуючи. – Бач, не судилось нам, моя квітонько, бути разом. Ти вибач, вибач… що не дочекалася сватів, але я… – Він не договорив, задихавши так важко, що Катерині знову зробилося страшно. Він щось прошепотів, не зводячи з неї погляду, але прошепотів так тихо, що вона нічого не розчула й тому нахилилась до самого лиця, ніжно погладивши бліді щоки зі слідами вчорашніх подряпин, не помічаючи, як Яринина святкова сорочка просякає його кров’ю.

– Що… що, любий?

Микола поглянув на неї згасаючим поглядом.

– Кохаю… я… тебе, – тихо-тихо прошелестів він і застиг, зупинивши погляд згаслих очей на її лиці.

Катерина вхопила його за плечі.

– Миколо, Миколо! Господи, ні! – простогнала вона, утямивши, що він не чує вже, як не кричи, й ніколи вже не почує. Не звертаючи уваги на залиту кров’ю сорочку, вона припала до його ще теплого тіла й заридала, ухопивши долонями бліді, пошкрябані Товкачевою трояндою щоки. Катерина оплакувала свого Миколу, веселого та безтурботного парубка, з яким зростала та який завжди був у її житті… Вона навіть уявити не могла, що він колись піде назавжди таким молодим. І ніхто їй не заважав. Люди мовчазною купкою стояли навколо підводи, із жалем дивлячись на гарно вдягнену Катерину, що ридала над тілом парубка, який кохав її понад усе, на нещасного Василя Галушку, що скорботно глядів на молодшого сина, не стримуючи сліз, які лилися з його суворих темно-сірих очей. І вдавалося, що навіть ясна тепла днина застигла, замовкла, оплакуючи загибель юнака.

Але в якусь мить усе це змінилося. З боку проліску зачулось голосне коняче ржання й дорогою заклубилась пилюка. Люди відірвали погляди від нещасної підводи й поглянули на дорогу, туди, де виднівся одинокий вершник.

– Пан! Пан Криштоф!

Ці слова, які пошепки проказав високий Мирон Шуляка, відвернули увагу людей від мертвого Миколи. Усі застигли, визираючись на вершника. Ніхто не знав, чого можна чекати від цього пана, який з’явився в Борисах досить нещодавно. Доти маєток належав старому, завжди похмурому та відлюдькуватому польському графові Брониславу Гнатовському, який жив тут останні