Читати книгу - "Катерина"

все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

– Добре, годі скиглити, – солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. – Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною – як не насолите борщ, то сало проґавите. – Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. – А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

– От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, – вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

– Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

– Те, що чули!

– Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? – прищуривши темні очі, зле запитала Килина. – Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

– Сотнику мене готуєте?

– А чом би й ні, – недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. – Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… – Вона досадливо махнула рукою. – Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

– А я вам його подарую!

– Закрий рота! – зле кинула Килина. – Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала – підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!

Катерина захитала головою.

– Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! – із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.

– Іди топись, я плакати не стану, – кинула вона. – А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!

Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.

Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.

– Що тобі, Катрусю? – перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

– Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

Катерина хитнула головою.

– Ні, тату, я не хвора.

– Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

– А не весело мені, тату.

– Чом не весело?

Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

– Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

Гнат зітхнув.

– А ти скажи мені, дитино.

– Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

– Ні, тату, ні!

– То кого ж тоді?

Катерина опустила очі.

– Миколу Галушку.

Гнат іще спохмурнів.

– Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

– Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

– Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

Малько зітхнув.

– Розумію.

– То…

Він хитнув головою на хату.

– Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:

– Спасибі!

– Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.

Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.

– Не пожалкую, тату, не пожалкую!

3

Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.

Домна, усе така ж бліда, лежала того ранку на лаві, дивлячись у стелю пустими сухими очима, коли Катерина увірвалася в хату. Поряд з нещасним виглядом сидів Назар, тримаючи дружину за засмаглу мозолисту руку, а та й не помічала його, вдавалося, мов винила в тому, що сама кинулась до річки топитися. Діти ще спали, а Ярина тільки підвелась, позіхаючи в усього рота й годуючи сина.

Катерина відразу кинулась до неї.

– Яриночко, зіронько, будь ласкава, звари сьогодні за мене борщу, – гаряче зашепотіла вона, хапаючись за віника.

Ярина нахмурилась.

– А ти що?

Темні, мов терен, очі Ярини вп’ялися запитливим поглядом у щасливе, сяюче лице Катерини, й та, відчуваючи, як червоніють гаряче в неї ланіти, зовсім тихо відповіла:

– А свати до нас прийдуть.

– До тебе?

– До мене.

– Наважився-таки Галушка? – всміхнулась Ярина, й Катерина ледве втримала полегшене зітхання. Ярина була в гарному настрої, не в тому неприємному, холодному роздратуванні, у яке вона впадала останнім часом, хвилюючись за дитину, яка дедалі слабла.

– Наважився, – сяйнула Катерина усмішкою й мало не здригнулася, коли зачула тихий, позбавлений життя, мов мертвий, голос Домни.

– Правильно, Катре, тікай звідси, тікай, поки ця стара відьма геть тебе не заїла. Була б у мене можливість, я б теж утекла, куди очі дивляться, туди й побігла б, аби тільки подалі від неї. – На