Читати книгу - "Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах"

— Але як? Ми навіть не знаємо точно, чи Чарлі має цуценят, а якщо має, то де переховує їх? Субота вже завтра, отже, нам залишається тільки кінець сьогоднішнього дня і половина завтрашнього, щоб їх знайти, перш ніж Чарлі комусь їх віддасть… якщо вони, звичайно, в нього.

— Чарлі — єдиний, на кого падає підозра, — рішуче мовив я. — Причому все збігається.

— Це так, але цуценят можуть переховувати будь-де, просто де завгодно.

Ми з Тіною стояли посеред поля для гольфа, оточені широченними галявинами. Було таке відчуття, ніби нам треба обшукати весь світ. Раптом хтось так голосно зарепетував, що ми аж здригнулися. Маленький білий м’ячик гепнувся неподалік від нас і підкотився до ніг.

— Гей, ви там! Пацани! Забирайтеся геть! Це поле для гольфа! Бігом, вимітайтеся!

Тіна була обурена.

— Він же міг нас ударити! — закипіла вона від злості.

Я схопив м’ячик і пожбурив його щосили в бік того типа:

— Маєте свого м’ячика!

І він погнав за ним чи не швидше, ніж Стрілка.

7. А в сарайчику були…

Уночі мені спала на думку блискуча ідея. Фактично ця блискуча ідея дріботіла моєю спальнею, обнюхуючи все, що лежало на підлозі, - черевики (бе!), шкарпетки (бе-е!!), штани (бе-е-е-е!!!). Я спостерігав за Стрілкою, укотре намагаючись зрозуміти, чому собаки так люблять усе обнюхувати. Стрілка обнюхує все, що завгодно, — кущі, одяг, ліхтарні стовпи, задки своїх друзів, задки своїх воріженьків, задок Еріка-вікінга (якого це дратує), БУДЬ-ЧИЙ задок. Мишка такий самий. Усі собаки люблять обнюхувати смердючі речі. Тобто я ще ніколи не бачив собаки, що нюхала б троянди й закочувала очі від задоволення. (Як це робить Тінина мама.)

Гаразд, моя блискуча ідея. Ми з Тіною вже робили не надто рішучу спробу спонукати Мишку знайти цуценят по запаху, але ця спроба зазнала фіаско, бо Мишка не мав наміру йти далі від того місця, де закінчувалися їхні сліди. А якщо залучити до цього ДВОХ собак і ЗАПАХ ЦУЦИКІВ?! Прекрасно. Я усміхнувся сам до себе, перевернувся на другий бік і заснув. Проблему розв’язано!

Я сказав, що проблему розв’язано? Я цього хотів би. Бо зранку, коли я прокинувся, усе виглядало інакше. Не можна сказати, що Стрілка з Мишкою чудово за рекомендували себе як пошукові собаки. Чесно кажучи, вони себе ні в чому не зарекомендували, крім здатності потрапляти в халепи та втягувати в ці халепи нас із Тіною.

Я розповів про свої плани мамі з татом. Хотів би, звичайно, сказати, що це справило на них неабияке враження, але цього не сталося. Вони відразу побачили недоліки цього плану, і мама підсумувала усі застереження одним словом.

— Стрілка? — перепитала вона. Я кивнув головою. Мама перехрестилася. Тато провів пальцем по горлу.

— Я не відчуваю вашої підтримки, — буркнув я.

— Вибач мені, Треворе, — сказав тато, — але мені здається, що тільки вчора я мав рятувати вас обох від в’язниці через ту собаку.

— Так, але…

— Стрілка у цьому не винувата! — випередили мене мама з татом.

— Так, але…

— Стрілка ніколи не винувата, — не дав мені доказати тато.

— Ні, не винувата, — уперто наполягав я.

— Просто вона чомусь завжди опиняється там, де не треба, — зауважила мама.

Я схопився на ноги:

— Вам просто байдуже, що станеться з песиками! їх можуть продати в рабство, але вам на це начхати!

— Цікава думка, але насамперед, мабуть, треба запатентувати такий винахід, як цуценяче рабство, — захихотів тато.

— Це не смішно! — зарепетував я. — Усе, що пов’язане з Чарлі Смагом, зовсім не смішне. Ви собі можете сидіти тут, склавши руки, а ми з Тіною візьмемо Стрілку й Мишку, розшукаємо цуценят і приведемо їх додому, ОСЬ ТАК! — я вибіг надвір із розпашілим обличчям, грюкнувши дверима.

— А-А-А-А-АЙЙЙЙ!

— Що сталося? — кинулась до мене мама.

— Прибив дверима пальця, — просичав я. — Облиш мене у спокої.

Я видерся з її рук і попрямував до Тіни. Через п’ять хвилин мусив повернутися, бо забув узяти Стрілку. Ще через дві хвилини повернувся, бо забув одягнути куртку.

Ще через чотири хвилини повернувся по килимочки, на яких спали цуценята.

Урешті-решт я спромігся-таки прийти до Тіни і розповів їй усю цю сумну сагу. Вона взяла мене за руку, щоб оглянути пульсуючий великий палець. Він став червоний, як буряк, що вже було непогано, бо спочатку я думав, що він узагалі відпаде. А так принаймні ще досі він був на місці.

— Бідолаха, — Тіна так співчутливо це сказала, що мені здалося, ніби вона хоче поцілувати палець. Я спробував вирватися, але вона ще міцніше стиснула мою руку. — Я принесу крем.

— Навіщо?

— Моя мама завжди мастить синці й ранки спеціальним кремом.

Я кивнув, і Тіна кудись побігла. Через хвилину вона повернулася, ховаючи за спиною крем.

— Це пектиме? — запитав я.

— Ти ще така дитинка. Давай сюди палець.

Я заплющився. Терпіти не можу всілякі синці й подряпини. Я відчув, як щось холодне хлюпнуло мені на палець. Розплющив очі. На червоному пальці виросла спіральна кремова вежа, подібна до мініатюрної конусоподібної порції полуничного морозива. Це було просто сміховинно.

— Ти ж казала, що це якийсь спеціальний крем! — дорікнув я. — А це крем для тортів.

— Я знаю, — засміялася вона. — Але мусиш визнати, що це ДУЖЕ спеціальний крем для твого пальця.

Я так розреготався, що в мене на очах виступили сльози. Тіна зітхнула з полегшенням:

— Бачиш, — додала вона, — я ж казала, що тобі покращає.

Ми знову розреготалися.

— У тебе в голові бджоли, — сказав я їй крізь сміх.

— Ого, я пішла на підвищення. Ще зовсім недавно ти казав, що в мене у голові якісь нещасні мишки, а тепер я маю цілий рій гарненьких бджілок. Дякую тобі, дякую.

Нам не можна було гаяти часу. Тіна поклала собі до наплічника фотоапарат.

— Щоб фіксувати свідчення, — пояснила вона, а я вражено похитав головою. У неї таки є голова на плечах.

Ми схопили собак і килимки й рушили до парку. Стежка зі слідами вже, мабуть, закрижаніла, але ж ми мали з чогось починати.

Я видобув із сумки килимочки й підсунув один із них прямо під Стрілчин ніс, а Тіна вчинила те саме з Мишкою.

Ми вирішили не відпускати собак із повідків, хоч і чудово знали про високу ймовірність того, що наші руки можуть бути викручені із суглобів. (Тіні тому, що вона намагатиметься зрушити Мишку з місця, а мені тому, що я спробую втримати Стрілку, щоб вона не шугонула кудись до іншої галактики).

Стрілка вирішила, що я даю їй килимок,