Читати книгу - "Напівдикий"

але дерева на ній височенні, а при самій землі зігнуті, мов хокейні ключки. Ми підходимо до широкого, немов роззявлена пащека, входу в печеру, на землі перед яким повно дрібних камінчиків. Печера не надто велика, якихось чотири-п’ять метрів як завглибшки, так і завширшки, але там сухо, і я цілком міг би там спати, не ризикуючи застудитися.

Запах, типовий для лісу: запах загнивання і життя.

Габріель каже:

— Мені здається, якби щось сталося… щось погане, ми могли б зустрітися ось тут.

— А що погане може статися?

— Я не певний, але ж Ловці полюють за тобою, а Меркурія небезпечна й непередбачувана, — він вагається, а тоді додає: — Ти також трохи небезпечний і непередбачуваний.

Він, звичайно, правий.

Габріель витягає зі свого наплічника бляшанку й каже:

— Я тут залишу свої речі.

Він розповідав мені, що в цій бляшанці дорогі йому пам’ятки: любовні листи від батька до матері, а також одна річ, яку Габріель збирався подарувати Меркурії, якби вона спромоглася обернути його з фейна знов у чаклуна. Я й досі не знаю, що це таке. І не питаю. Якщо захоче, скаже сам. Він ставить бляшанку в кутку печери, а тоді видобуває з наплічника ще якусь річ.

Простягає мені пакунок.

— Це тобі… я подумав, що тобі сподобається.

Я не знаю, що мені робити.

Він наполягає:

— Візьми. Це подарунок.

З того, як звучить Габріелів голос, з того, як він вагається, як ледь тремтить його рука, я відчуваю, що йому дуже хотілося б, щоб дарунок мені сподобався. Я теж цього хочу, заради нього.

Це щось видовжене і пласке. Судячи з ваги, це могла б бути книжка, але я знаю, що це не так, — мені було б дуже важко вдавати захоплення таким подарунком. Подарунок лежить у блідо-зеленій крамничній торбині, згори загорнутій удвічі, на ній щось написано і вона зім’ялася, тому що валялась у наплічнику. Торбина зроблена з цупкого вощеного паперу.

Сідаю навпочіпки й обережно відкриваю торбину з одного кінця. Всередині — обгортковий папір, білий, новенький, не пожмаканий. Я акуратно витягаю пакунок і випускаю з рук торбину. Таке враження, що вона поволі лине до землі. Усе здається якимось особливим. Я відчуваю на долоні вагу дарунка, його масу і пропорції.

— Коли тобі востаннє щось дарували? — запитує він напівжартома і трохи нервово.

Я не знаю. Дуже давно.

Кладу пакунок на всипану хвоєю землю, його яскрава білизна вирізняється на рудо-зеленому тлі.

Обережно розгортаю обгортковий папір.

Якомога повільніше.

Якомога делікатніше.

Остання складка паперу.

— Маю надію, що тобі таки сподобається.

Мені вже подобається. Але я чекаю, розглядаючи складки паперу на землі і вже майже відкритий подарунок.

Кінчиками пальців відгортаю папір. Там лежить ніж, чорний на білому папері. Держак оздоблений тонкою чорною шкірою. Лезо захищене міцними шкіряними піхвами. Є спеціальна застібка, щоб припинати його до пояса. Руків’я ножа якраз пасує до моєї долоні, не завелике й не замале. Не заважке й не залегке. Лезо дуже плинно виринає зі свого захисного укриття. Це так званий ніж бові, з вигадливо скошеним лезом. Слабеньке світло з неба торкається металу й відбивається в бік лісу.

Я дивлюся на Габріеля.

Він силкується усміхнутися.

— Мені подобається.

Я так ніколи й не вибачився за його підбите око.

Я вже закінчую різьблення ножа. Я дуже хотів би, щоб Габріель його побачив, але знаю, що цього ніколи не станеться. Підводжуся й дивлюся в бік котеджу, мені хочеться волати від розпачу через таку несправедливість. Ніхто не зможе замінити мені друга, яким став для мене Габріель, але його забрали від мене, забрали, як і все інше, і я готовий вбити за це Кірена і всю ту зграю. Але якщо я вб’ю Кірена зараз, то за мною полюватимуть Ловці, які точно зможуть мене впіймати, і тоді ніхто не зуміє допомогти Анналізі. Заради неї я маю бути обережним.

Вирушаю назад до печери.

Уже темно, і я майже на місці. Наближаюся з боку гір, коли це раптом помічаю мерехтливе світло. Маленька ватра.

Невже це?..

Зупиняюся. Тоді прямую далі. Неквапливо. Крадькома. Ховаючись поміж дерев.

Вогнище біля входу в печеру. Викладене колом каміння, всередині палає гілля, а на одному з каменів стоїть кавник.

Але хто розпалив цю ватру? Це ж не міг бути Габріель? Може, якісь туристи? Але ж, очевидно, не Ловці? Вони б не розпалювали ватру і не розігрівали б кавник. Не чути дзижчання, немає мобільних телефонів. Це не фейни. Але й, мабуть, і не Ловці.

Невже це Габріель?

Він полюбляє каву.

Якийсь рух у печері. Темні чоловічі обриси.

Габріель?

Але цей силует нижчий на зріст і кремезніший.

Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро…

Чорт! Хто ж це такий?

Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік.

Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно.

— Ні фіга собі, друзяко, — каже він.

Говорить з австралійським акцентом.

Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері.

Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене.

Я завмер і не дихаю.

Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель.

— Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер.

Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього.

А тоді він трохи боязко питає:

— То ти не помер, чи шо?

Несбіт

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

— Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

— Заткайся! — гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

— Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я.

— Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?