Читати книгу - "Диваки і зануди"

Ми зіграли десять разів, поки Плиска розповідала нам про хатніх тварин і питала, у кого з нас вони є вдома. Я виграла вісім разів, тож Ісак був дуже незадоволений. А двічі я програла лише через Кільроя, бо в той момент Плиска спитала, чи є в мене вдома якась тварина, і я відповіла, що маю собаку. Де він тепер? Чи побачу я його коли-небудь? Може, у мене вже й не було собаки?

Здавалось, майже всі в класі тримали вдома якусь живу істоту. Фріда сказала, що в неї папуга. Катті сказала, що в неї шотландський поні, правда, він живе в селі. У Мурахи був співочий какаду, у Пепсі — вівчарка, у Нетти — кіт, а в Кваші — акваріумні рибки. Стефан сказав, що мав кажана, але він пошкодив одне крило, тому тато його добив. У Данне на дачі жили в клітці кролики, а в Анни — дівчини в окулярах, що жувала жуйку — комаха, яка зветься паличник.

Ісак на запитання вчительки відповів:

— Птахи.

Коли вона спитала, які саме птахи, він сказав, що забув, як вони звуться. Тільки згадав, що вони брунатні. Тоді вчителька сказала, що добре було б, якби хтось приніс своїх тварин чи птахів до школи. Я задумала бажання, щоб вона не попросила про це мене. Бо як можна взяти зі собою собаку, що зник? Але вона попросила Ісака.

— Гаразд, — відповів він.

Коли пролунав дзвоник із останнього уроку, Ісак чекав мене надворі.

Я зумисне не поспішала. Чого доброго, ще здибаю власника куртки, яку я поцупила в коридорі. Судячи з розміру, він був здоровило. Тож я ще довго м’ялася біля парти в класі, тим часом, як усі інші вилетіли, мов кульбабки, на осоння.

— Тобі в який бік? — привітно спитав Ісак, ніби між нами нічого й не було.

Що він задумав? Чого доброго, заманить кудись подалі та й зіпхне в якусь канаву? На нього це схоже.

— В інший бік, — холодно відповіла я.

— У який інший? — допитувався він.

— Не в той, що тобі, — відрубала я.

Він здивовано подивився на куртку. Очевидно, не мав наміру відступатися.

— Де ти її взяв? — спитав він.

Невже Ісак щось зрозумів? Може, його підіслав до мене власник цієї куртки? І тут я помітила якогось хлопця в самій футболці, під якою видималося чималеньке пузо. Він був такий великий, як і ця куртка, а його обличчя нагадувало морду бульдога, що підбігав до маленьких собачок і намагався відгризти їм хвоста, — я малою бачила це в мультфільмах. Руки в хлопця побіліли від холоду і були товсті й м’язисті, наче він щовечора піднімав гантелі й тягав штанги.

Я глянула на Ісака й відчула наплив злості.

— Вона тобі подобається? — спитала я.

Він кивнув.

— То бери собі! Мені вона вже обридла!

Я стягнула з себе куртку й жбурнула її Ісакові. Він сторопів і почав усувати руки в нещасну обновку, а тим часом до нас усе ближче підходив великий хлопець. Напевно, той пузатий здоровань уже помітив куртку. Він зупинився, бо в нього в голові копошилася одна думка. Ось-ось до нього дійде, що то таки його куртка, і тоді він заграє м’язами ніг і чимдуж кинеться до Ісака. Я не мала наміру тут лишатися.

— Дякую… Але… — затнувся Ісак, не знаходячи слів.

— Бувай! Мені треба йти! — сказала я й зірвалася з місця.

— Стривай! Ми будемо друзями? — почула я у себе за спиною його крик.

— Ні! — зловтішно верескнула я.

Я гайнула через нескошену траву до озера. Літав пух кульбаби, мерехтів на сонці жовтець, лопухи і кропива безжально били мене по худих ногах, і я глибоко вдихала свіже прохолодне повітря.

— Ну, як школа? — гукнула мама, тільки-но я переступила поріг дому.

— Як завжди, — буркнула я, сподіваючись, що вона більше нічого не питатиме.

Я не мала бажання розповідати, що несподівано перетворилася на хлопця, і тепер у неї не дочка, а син.

З моєї кімнати долинали звуки дідусевої віолончелі, схожі на легке похропування Бога, якому сняться світлі сни.

У великій кімнаті на чорній табуретці сидів виряджений Інґве.

На ньому була якась весільна сукня зі шлейфом, що звисав над лінолеумом і скидався на блискучий сніговий замет. На голові Інґве мав білий капелюх із серпанком, який частково приховував його стражденний вигляд, спричинений нестравністю шлунка, запамороченням і страхом, що дідусь зійде сходами донизу і знов застане його в недоречному вбранні. Одна його рука кокетливо була простягнута вперед. Він тримав у ній білу парасолю.

— Може, ти вдягалася б якось по-дівчачому? — спитав він, окинувши мене поглядом.

Мама садовила Інґве позувати. На щастя, їй вистачало доброго смаку не малювати його обличчя. Вона робила ілюстрації для всіляких жіночих журналів, що публікували силу-силенну різноманітних солодкавих оповідок. На те, що вона заробляла, ми й жили. А оскільки мамі було сутужно з натурниками, то замість них вона використовувала мене та Інґве.

— А можна позичити сукню в тебе? — спитала я і мило йому всміхнулася.

— Ну й колючий язик у тебе, любонько! — мовила мама. — Не розумію, чого ти весь час грубіяниш? Іди краще чистити картоплю. Я помира-а-аю від голоду.

— Гаразд, — відповіла я.

Минаючи Інґве, я в пориві злості смикнула його за шлейф так, що він закрутився на табуретці, як доведена до відчаю принцеса.

Я встигла почистити третю картоплину, коли почула, що він гримнувся додолу.

П’ятий розділ

у якому я обмірковую становище,

купую собі деякі речі,

впізнаю свого знайомого,

мене звинувачують у тому, в чому я не винна

Потяг метро повним ходом мчав мене геть від мами та Інґве. На південне передмістя з потворними висотками, дитячими гірками у ріденьких гайках, брудними блочними будинками на три помешкання та сучасними котеджиками падало пригасле світло. У вікнах мерехтіло пообіднє сонце, а я обмірковувала своє становище.

Як це могло закінчитися? Поки що — ніяк. І чим довше все затягувалося, тим важче було щось передбачити.

Моя ситуація не віщувала нічого доброго.

Скільки ще я зможу вдавати з себе хлопця в цій бісовій школі? Що буде, коли мене зненацька викриють? Від цієї думки я затремтіла. Не сьогодні-завтра випнуться груди, і тоді пиши пропало. А що, як почати їх перев’язувати? Так, як у Китаї перев’язували малим дівчаткам ноги.

Відтепер мені доведеться вести небезпечне подвійне життя. Удома я й далі була дівчинкою, що невдовзі стане