Читати книгу - "Диваки і зануди"

Панна Вершкове Тістечко, що стояла біля столу, поблажливо усміхнулася своїми полуничними губами.

— Підлабузник! — засичав той, хто сидів поруч мене і звався Ісак.

— Стерво! — пошепки відрубала я.

— Чуперадло! — мовив він, і тієї миті я відчула повагу до його дотепності.

— Вилупок! — мовила я.

— Дурбело! — блискавично зреагував він.

Аж тут наші чвари обірвала вчителька. То було дуже добре. Я мала передчуття, що він таки покладе мене на лопатки, якщо ми не перестанемо сваритися. І мене вже охоплювала неприязнь до того хлопця.

— Я розумію, що вам кортить швидше познайомитися, — радо мовила вчителька. Вона бачила тільки, як ворушились наші губи, тож думала, що ми перекидаємося люб’язностями. — Але договорите на перерві. — А потім додала: — До речі, оскільки ви вже встигли порозумітися, то, може б, ти, Ісаку, показав Симонові нашу школу?

На знак згоди Ісак кивнув головою: мовляв, ось який з мене великодушний старший брат! А сам непомітно шаснув своєю рукою під парту і крадькома вщипнув мене за стегно — від болю в очах сто свічок засвітилося.

Та водночас мене охопила приємна радість. Я їх усіх обдурила! Вони все прийняли за чисту монету! Здається, ніхто ані на мить не засумнівався, ким я була насправді.

Я спритно й вміло спекалася того дівчиська Симони, що весь час потрапляла в халепу, і стала капосним гарикалом на ім’я Симон.

Якби я тоді знала, чим це для мене обернеться!

Коли продзвенів дзвоник, я схопила собі з крайнього гачка в коридорі якусь вилинялу джинсову куртку.

Вона була завеликого розміру, та ще й із безліччю всіляких кнопок. На спині поблискував напис здоровенними сріблястими літерами «MOTÖRHEAD». Куртка висіла на моєму худому тілі, як на кілку, смерділа потом, бензином і тютюном. Це було саме те, що треба, до того ж я вирішила якомога швидше позбутися своєї рожевої куртки, в якій прийшла до школи.

— Не думай, що я буду тобі нянькою, — сказав Ісак.

Він підійшов до мене, коли я ошивалася біля металевого запеченого курчати, що, як гарненько придивитися, було схоже на дохлого коня із задертими догори ногами, а не на курча. На шкільному подвір’ї було повно качок, які походжали перевальцем і очікували, що ми кинемо їм крихт від свого обіду. Годувати качок заборонялося, але всі годували.

— Мені не потрібна нянька, — відказала я і плюнула на одну з качок.

— Ну й добре. Тільки не треба пиндючитися.

— А я не пиндючуся. Коли хто й пиндючиться, то це ти.

— Чого мені пиндючитися?

— Хтозна. Але не починай заново.

— «Не починай» що?

— Ти, певно, трохи тугодум?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Бо ти весь час перепитуєш.

— З тобою неможливо розмовляти!

Я можу так сперечатися скільки завгодно. Мені це завиграшки. Ісак, здається, розізлився, і я відчула задоволення. Я криво всміхнулася — достоту так, як роблять хлопці. Ісак відвернувся, наміряючись піти.

— Він завжди такий? — поцікавилась я.

— Який такий? — спитала дівчина в окулярах із товстими скельцями, яка жувала жуйку. Потім вона видула з неї рожеву кульку, що луснула і заляпала їй обличчя.

— Такий непривітний, — відповіла я. — Він же повинен показати мені школу.

— Атож, Ісаку, ти справді повинен. Тебе просила вчителька, — сказала та дівчина, силкуючись нігтями здерти липкі клапті кульки.

Ісак нічого не відповів. Тільки й того, що глянув на неї жалісливим поглядом, бо її вигляд викликав хіба що жаль. А тоді почав іти. Я рушила слідом. Я ішла близько, слід у слід, і наступала йому на п’яти.

— Що ти робиш? — засичав він.

— Іду за тобою, якщо ти цього не помічаєш, телепню, — відповіла я і наступила йому на п’яти так, що він спіткнувся.

— Ідіот! Ану перестань! — верескнув він.

— Чорта з два, — мовила я. — Ти повинен показати мені школу. І тепер покажеш.

Сонце світило в потилицю, і качки задоволено кахкали над знайденими крихтами хліба, рештками риб’ячих котлет і кров’янки. З озера війнуло вітерцем. Навколо нас скупчився гурт витріщак. Я побачила серед них дівчину в окулярах із товстими скельцями, що жувала жуйку, а біля неї — довгоногу дівчину в міні-спідниці, в якої був маленький рот, великі груди, кирпатий ніс і круглі очі. Там зібралося півкласу.

Я і далі наступала Ісакові на п’яти, розуміючи, що йому скоро урветься терпець. Я бачила, як вони всі очікують, та мене й саму аж розпирало від цікавості. Що ж тепер буде?

Раптом він розвернувся, пропік мене несамовитим поглядом і зацідив кулаком у зуби так, ніби забив у дошку цвях. Удар був тяжкий, грубий і ледве не збив мене з ніг. Але я перехопила його руку, пригнулася і водночас вивернулася, а він перелетів через мою спину і запоров носом в асфальт. Це був прийом, якого навчив мене дідусь одного далекого-предалекого літа.

Ісак звівся на рівні. Якусь мить ми стояли одне навпроти одного. Ми були майже однакового зросту. Хоч він був кремезніший. Ми дивилися одне одному у вічі. І я помітила, що його очі горіли так само, як мої.

Нараз він кинувся на мене і повалив додолу. Його лікоть пройшовся по моїй губі, і вона тріснула. Я відчула на язику кров, запахло чимось гірким. А коли розплющила очі, то побачила перед собою грудасту дівчину, що усміхалася і дивилась на мене зовсім не так, як усі.

То була Катті.

Біля неї стояв Голуб, учитель фізкультури, хоч тоді я того не знала. Але я була не настільки дурна, щоб не зрозуміти, що то вчитель.

— Що це за бешкет ви тут улаштували? — суворо спитав він.

— Він посковзнувся на качиному лайні й розквасив носа, — відповіла я, киваючи на Ісака. — А коли я хотів йому допомогти, то теж упав і розбив губу.

— Як тебе звати? — запитав Голуб.

— Симон, — відповіла я.

— Я запам’ятаю. А тепер ідіть умийтеся.

Ми рушили до хлоп’ячого туалету. Мовчки, як мумії.

Я настільки ввійшла у свою хлоп’ячу роль, що мало не стала поруч з Ісаком біля пісуара. Але вчасно згадала, що є такі речі, яких я не могла робити.

У вікно світило пообіднє сонце. За спортивною залою видніла смужка неба — синя, як письмові зошити, що дала мені вчителька Ерлінґ, прозвана Плискою.

У небі шугали ластівки, а я все ще смоктала свою спідню губу, яка була солона на смак і страшенно розпухла. Краєм ока я бачила, що велике цабе на ім’я Ісак погладжував свого подряпаного носа.

«Може, зіграємо в хрестики-нулики?» — написала я на аркуші паперу, вирваному