Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Раптом Літтауер помічає вдалині якийсь рух. Це два німецьких кавалерійських ескадрони мчать уперед розімкненим строєм. Вони не бачать піших гусарів. Літтауер та його товариші вичікують до останнього.

А потім стріляють. Відстань між ними настільки мізерна, що важко схибити. Літтауер дивиться, як падають вершники і коні. Ті, хто вціліли, мчать назад що є сил.

Незабаром Літтауер бачить довгі ланцюжки німецької піхоти, яка крокує просто на них. Російська артилерія мовчить вичікуючи, потім відкриває прицільний вогонь. Снаряди рвуться ззаду, попереду, просто посеред лав одягнених у сіре солдатів у загострених касках. Ланцюжки захиталися в диму, зупинилися і… повернули назад.

Шум бою затих.

Просто перед ними лежать убиті та поранені німці-кавалеристи, убиті та поранені коні. Мабуть, у ньому самому заговорив коняр, бо споглядання страждань тварин особливо вразило його: «Муки невинних тварин, утягнутих у людські конфлікти, є жахливим видовищем».

Наступу більше не передбачалося. Уночі ескадрон Літтауера отримав наказ про відступ.

11

Вересень 1914 року

Флоренс Фармборо вперше бачить у Москві мерця

«Я хотіла його побачити. Я хотіла побачити Смерть». — Так пише вона сама. Ніколи раніше вона не схилялася над мерцем, а донедавна навіть не стикалася з лежачими хворими, що, напевно, нетипово, — адже їй виповнилося 27 років; але пояснюється це тим, що до серпня 1914 року вона жила в комфортних умовах. Флоренс Фармборо народилася і виросла в Англії, в селі, в Бакінґемширі, а з 1908 року жила в Росії. Вона служила гувернанткою в дочок відомого кардіохірурга в Москві.

Міжнародна криза, що спалахнула цим чудовим спекотним літом 1914 року, оминула її: у той час вона з усім сімейством свого господаря перебувала на їхній підмосковній дачі.

Вона повернулася в Першопрестольну, охоплена «юнацьким ентузіазмом», як і багато інших. Її нова батьківщина, так само як і стара, об'єдналися в боротьбі проти спільного ворога — Німеччини, і ця енергійна, заповзятлива молода жінка відразу почала розмірковувати, яку користь вона може принести, опинившись на війні. Відповідь знайшлася негайно: вона стане сестрою милосердя. Її господар, відомий хірург, зумів умовити керівництво одного приватного військового шпиталю, розташованого в Москві, узяти на роботу Флоренс і двох своїх дочок як волонтерів. «Ми були такі схвильовані, що й словом не сказати. Тепер і ми теж зможемо внести свою дещицю в спільну справу».

Це були чудові дні. Через деякий час почали надходити поранені, по двоє-трое чоловік. Спершу багато що викликало огиду. Вона відсахувалася, коли бачила відкриті рани. Але поступово звикла й до цього. Крім того, настрій був піднесений. Панувало нове почуття — причетності та єдності, поміж солдатів зокрема:

Примітна атмосфера братерства, що панує між ними: білоруси найбільш доброзичливі до українців, кавказці — до народів Уралу, татари — до козаків. Переважно це витривалі вольові люди, вдячні за догляд і увагу; рідко або майже ніколи не почуєш від них скарги.

Чимало поранених виявляли і нетерплячість, бажаючи швидше повернутися на фронт. Оптимізм панував і серед солдатів, і серед медперсоналу. Незабаром загояться рани, солдати повернуться на фронт — ми виграємо війну. У госпіталь, зазвичай, потрапляли з легкими пораненнями, ось чому вона лише за три тижні побачила першого померлого.

Того ранку, прийшовши до шпиталю, вона проходила повз нічну чергову. Флоренс запитала, чому та має «втомлений і напружений» вигляд, і жінка мимохідь відповіла: «Рано-вранці помер Василь». Він був одним із тих, за ким доглядала Флоренс. Будучи військовим, він служив усього лиш коноводом при офіцері, і його рана, за іронією долі, не була «справжнім» бойовим пораненням. Василя брикнув у голову неспокійний кінь, а коли його оперували, виявилася ще одна непередбачена обставина. У нього знайшли невиліковну пухлину мозку. Три тижні цей світловолосий, тендітний, маленький чоловік тихо лежав у своєму ліжку, стаючи дедалі тоншим; йому було важко їсти, але весь час хотілося пити. І тепер він помер, без усякої театральності, так само тихо, на самоті, як жив.

Флоренс вирішила, що має побачити тіло. Вона прослизнула в приміщення, що правило за морг, обережно причинивши за собою двері. Там на ношах лежав Василь, або те, що було Василем. Він був

такий крихкий, змарнілий, зіщулений, що був схожий радше на дитину, ніж на дорослого чоловіка. Його застигле обличчя було блідо-сірим. Ніколи раніше я не бачила такого дивного кольору обличчя, а щоки провалилися, утворивши дві западини.

На повіках лежали шматочки цукру, прикриваючи очі. Їй стало моторошно, її налякало не стільки мертве тіло, скільки тиша, мовчання. І вона подумала: «Смерть — це щось жахливо нерухоме, мовчазне, віддалене». Промовивши коротку молитву над покійним, вона швидко вийшла геть.

12

П'ятниця, вересня 1914 року

Лаура де Турчинович тікає з Сувалок

Світає. Вулички, що пролягають між низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожні. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевільну надію, готові обманювати самі себе, повторюючи: «тільки не тут», «все мине» або «нас це не стосується». Можливо, чутки, що постійно поширюються, і є наслідком усіх цих ілюзій? В останні тижні люди теревенили про те, що Кенігсберґ захоплено і що російська армія наближається до Берліна.

Як зазвичай, ніхто не знає, що насправді відбувається на фронті. Довгі колони кінних хур проходять містом. Маршує підкріплення. Часом над містом кружляє аероплан, скидаючи бомби або пропагандистські листівки. Іноді чвалають ланцюжки німецьких військовополонених, одягнених у сіре. За останні дні рух лише посилився. А вчора з'явилися перші ознаки того, що справи недобрі. Спершу — натовпи селян з маленьких сілець на кордоні зі Східною Пруссією: «Чоловіки, жінки, діти, собаки, корови, свині, коні і вози — все змішалося в велетенському потоці». Потім — нові звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалині. Хтось припустив, що це козаки ловлять офіцера-зрадника. Чому б і ні? Ніч минула спокійно. Біженці з прикордонних сіл потяглися далі. З вікон задньої сторони будинку можна було бачити прекрасний краєвид на рівну долину навколо міста і на велику дорогу, що вела в Східну Пруссію. Близько