Читати книгу - "1984"

З телеекрана лунав пронизливий свист[9], що розривав вуха й півхвилини вив на одній ноті. Це був сигнал підйому для конторських службовців о чверть на восьму. Вінстон зірвався з ліжка — голий, бо члени Зовнішньої Партії отримували на рік лише три тисячі купонів на одяг, а піжама коштувала шістсот купонів — і схопив із стільця брудну майку та шорти. За три хвилини мала розпочатися ранкова гімнастика. Але наступної миті його склав навпіл жахливий напад кашлю, який майже завжди траплявся після пробудження. Він так виснажував його легені, що він починав нормально дихати лише після того, як перевертався на спину і робив кілька глибоких вдихів та видихів. Від натужного кашлю у нього роздулися вени, і відразу ж почала свербіти варикозна виразка.

— Група тридцяти-сорокарічних! — заволав пронизливий жіночий голос. — Група тридцяти-сорокарічних! Займіть будь ласка позицію! Група тридцяти-сорокарічних!

Вінстон виструнчився перед телеекраном, на якому вже з’явилася постать молодої жінки — худа, але м’язиста, у спортивній формі і гімнастичному взутті.

— Згинаємо руки і розтягуємося! — вигукнула вона. — Повторюйте за мною! Один, два, три, чотири! Один, два, три, чотири! Ну ж бо, товариші, жвавіше, жвавіше! Один, два, три, чотири! Один, два, три, чотири!..

Біль від кашлю не зміг повністю витіснити із свідомості Вінстона враження від його сну, а ритмічні рухи фізичної вправи дещо збадьорили його. Поки він махав руками з виразом похмурого задоволення на обличчі, що якнайкраще відповідав фізичним вправам, він намагався пригадати похмурий період свого раннього дитинства. Це було дуже тяжко. До кінця п’ятдесятих років усе губилося в густому мороці. Коли неможливо було спертися на жодні сторонні свідчення, губилися навіть обриси власного життя. Пригадувалися якісь значні події, яких, можливо, насправді ніколи й не було, зринали подробиці інцидентів, деталі яких годі було пригадати, й були тривалі періоди нічим не заповненої порожнечі. Тоді все було інакшим. Навіть назви країн, і їхні обриси на мапі були іншими. Наприклад, Перша Злітна Смуга у ті часи називалася інакше: вона звалася Англією або Британією, хоча він був майже переконаний, що Лондон і тоді називався Лондоном.

Вінстон не міг пригадати часу, коли б його країна не воювала[10], та, поза сумнівом, у його дитинстві був тривалий період миру, бо одним із його ранніх спогадів став повітряний наліт, який заскочив усіх зненацька. Можливо, то був час, коли перша атомна бомба впала на Колчестер. Він не пам’ятав самого повітряного рейду, але пам’ятав, як батькова рука міцно стискала його руку, коли вони квапливо спускалися вниз, вниз, вниз до якогось місця глибоко під землею, кружляючи спіральними сходами, які дзвеніли під його ногами і які зрештою так його втомили, що він почав схлипувати, і вони зупинилися перепочити. Його мати, у своїй повільній замріяній манері, йшла за ними десь далеко позаду. Вона тримала на руках його сестру-немовля, а можливо, то був лише згорток ковдр, які вона несла — він не був певен, що вже тоді народилася його сестра. Нарешті вони дійшли до галасливого заповненого людьми місця, в якому він упізнав станцію метро.

На кам’яній підлозі скрізь сиділи люди, а інші тісними гуртами примостилися на кількаярусних металевих нарах. Вінстон з матір’ю і батьком знайшли собі місце на підлозі, а поруч на нарах сиділи літні чоловік із жінкою. Чоловік був одягнений у пристойний чорний костюм і чорний капелюх, зсунутий на потилицю, з-під якого вибивалося сиве, майже зовсім біле волосся, у нього було почервоніле обличчя, а сині очі сльозилися. Від нього смерділо джином. Здавалося, що замість поту з його тіла сочився джин, і навіть сльози, які текли з очей, також були чистим джином. Але хоча старий і був напідпитку, він також страждав від чогось тяжкого й нестерпного. Своїм дитячим розумом Вінстон зрозумів, що той переживав жахливе горе, яке щойно з ним трапилося, горе незбутнє й безповоротне. Йому також здалося, він знає, що то за горе. Загинув хтось, кого старий дуже любив, — можливо, його онука. Що п’ять хвилин старий повторював:

— Ми не повинні були їм вірити. Хіба я цього не казав? Ось що наробила наша довіра. Я завжди це повторював. Нам не слід було довіряти цим негідникам.

Але яким негідникам вони не повинні були довіряти, Вінстон уже не міг пригадати.

Відтоді війна майже не припинялася, хоча, якщо точніше, це не завжди була та сама війна. За часів його дитинства протягом кількох місяців вуличні бої відбувалися у самому Лондоні, і деякі з них він пам’ятав дуже виразно. Але неможливо було простежити за історією всього періоду, сказати, хто і проти кого тоді воював, оскільки не було жодного запису, жодного свідчення про якусь іншу диспозицію воюючих сторін, відмінну від теперішньої. Зараз, наприклад, у 1984 році (якщо це справді був 1984 рік), Океанія воювала з Євразією і перебувала у союзі з Остазією. Ні публічно, ні приватно ніхто ніколи не згадував, що протистояння між цими трьома державами колись було інакшим. Хоча насправді Вінстон чудово знав, що відтоді як Океанія воювала з Остазією і перебувала у союзі з Євразією, минуло лише чотири роки. Але це було лише уривком потаємного знання, яким він володів лише тому, що належним чином не контролював своєї пам’яті. Офіційно зміна союзників ніколи не відбувалася. Зараз Океанія воює з Євразією, а отже, — Океанія завжди воювала з Євразією. Нинішній ворог завжди втілював абсолютне зло, і це означало, що жоден союз з ним — у минулому чи в майбутньому — був неможливим.

Найстрашніше, вже вкотре думав він, відхиляючись важко назад (тримаючи руки на попереку, вони робили тулубом кругові рухи — вважалося, що ця вправа корисна для м’язів спини), найстрашніше те, що все це могло бути правдою. Якщо Партія могла маніпулювати минулим і казати про ту чи ту подію, що вона ніколи не відбувалася, — то хіба це не було ще страшніше за тортури або смерть?

Партія стверджувала, що Океанія ніколи не перебувала в союзі з Євразією. Він, Вінстон Сміт, знав, що всього лише чотири роки тому Океанія була в союзі з Євразією. Але де існує це знання? Лише в його свідомості, яка в будь-якому разі скоро буде знищена. І якщо всі прийматимуть нав’язану Партією брехню