read-books.club » Фантастика » 1984 📚 - Українською

Читати книгу - "1984"

420
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "1984" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 95
Перейти на сторінку:
і зітруть його із пам’яті, те, що він написав, прочитає лише Поліція Думок. Чи варто звертатися до майбутнього, коли у фізичному розумінні після тебе не залишиться жодного твого сліду, навіть жодного слова, нашкрябаного тобою на клапті паперу?

Телеекран відбив чотирнадцяту годину. Через десять хвилин він мусив іти. Він повинен повернутися на роботу о чотирнадцятій тридцять.

Дивно, але сигнал годинника, здавалося, сповнив його новими силами. Він самотній привид, що промовляє правду, якої ніхто ніколи не почує. Але доти, доки він це робитиме, щось і далі триватиме. Потрібно не так прагнути бути почутим, як залишатися при здоровому глузді, бо лише таким чином можна зберегти спадщину людства. Він повернувся до столу, вмочив перо у чорнило й написав:

«До майбутнього чи до минулого, до того часу, коли думки були або будуть вільними, коли люди відрізнялися або відрізнятимуться одне від одного, а не житимуть одним життям — до того часу, коли істина існувала чи існуватиме й те, що зроблено, не могло або не зможе бути скасованим:

Від часу одноманітності, від часу самотності, від часу Старшого Брата, від часу дводумства — моє вітання!»

Він подумав про те, що відтепер уже мертвий. Йому здалося, що тільки тепер, коли він зміг сформулювати свої думки, він зробив вирішальний крок. Наслідки кожного його вчинку містяться у самому вчинку. Він написав:

«Думкозлочин не призводить до смерті: думкозлочин і Є сама смерть».

Тепер, коли Вінстон зрозумів, що він мрець, для нього стало важливим залишатися живим якомога довше. Два пальці його лівої руки були заляпані чорнилом. Це саме та деталь, яка може його викрити. Якась ентузіастка в Міністерстві, що любить у все пхати свого носа (це буде, либонь, жінка: або ота маленька з волоссям кольору піску, або чорнява з відділу художньої літератури), може зацікавитися, чому це він писав протягом перерви на ланч, чому він послуговувався старомодною ручкою, що саме він писав, — а потім подати сигнал у відповідний департамент. Він пішов до ванної й ретельно змив чорнило шкарубким темно-коричневим милом, яке, наче наждачний папір, обдирало шкіру, а отже, добре для цього підходило.

Він поклав щоденник до шухляди. Марно думати про те, щоб заховати його, але він принаймні зможе переконатися, чи хтось дізнався про його існування. Волосина на обрізі була б надто помітною. Кінчиком пальця він підняв порошинку білуватого пилу і поклав її на куточок оправи. Якщо до його зошита хтось доторкнеться, порошинка впаде.

Розділ 3

Вінстонові наснилася мати. Йому, певно, було років десять чи одинадцять, коли мати зникла. Вона була високою, схожою на статую, мовчазною, з повільними рухами і красивим світлим волоссям. Батька він пам’ятав гірше — чорнявий худорлявий чоловік в акуратному темному костюмі і в окулярах (Вінстонові особливо запам’яталися дуже тонкі підошви батькових черевиків). Їх обох, мабуть, поглинула одна з перших великих чисток, що відбувалися у п’ятдесятих роках.

Уві сні мати сиділа десь унизу з його молодшою сестрою на руках. Він зовсім не пам’ятав сестри, пам’ятав лише крихітне слабке немовля, завжди мовчазне, з великими, спостережливими оченятами. Обидві вони дивилися на нього знизу вгору. Вони перебували в якомусь підземеллі, — можливо, на дні колодязя або глибокої могили, — але те місце, хоч і так уже було внизу, продовжувало опускатися. Мабуть, вони були на тонучому кораблі й дивилися на нього крізь воду, що ставала дедалі темнішою. У салоні ще було повітря і вони поки що могли його бачити, а він — їх, але вони провалювалися все глибше й глибше у зелені води, які через мить мали навіки сховати їх від його очей. Він перебував серед світла й повітря, поки вони гинули внизу, і вони лишилися внизу саме тому, що він залишався нагорі. Він знав про це, і вони про це знали — він прочитав це знання в їхніх очах. Ані на їхніх обличчях, ані в їхніх серцях не було докору — було лише усвідомлення того, що вони мусять померти для того, щоб він міг залишитися живим, і що це було частиною невблаганного порядку речей.

Він не міг пригадати, що саме сталося, але сон йому підказав, що якимось чином життя його матері і його сестри були принесені в жертву його подальшому існуванню. То був один із тих снів, які, зберігаючи характерний для сну сценарій, був відображенням реального людського життя, сон, в якому довідуєшся про події та речі, що продовжують здаватися новими й цінними, навіть після того як прокинешся. А найбільше Вінстона вразило те, що смерть його матері, яка померла років тридцять тому, в якомусь незбагненному сьогодні сенсі була трагічною й сумною. Ця трагедія, думав він, належала давнім часам, коли ще існувало особисте життя, любов і дружба, і коли члени однієї родини підтримували одне одного, не замислюючись над тим, навіщо вони це роблять. Смерть матері відлунювала болем у його серці, бо вона померла, люблячи його, коли він був ще надто малий та егоїстичний, щоб відповісти любов’ю на її любов, і тому що він не пам’ятав, як саме вона принесла себе в жертву на олтар особистої стійкої вірності. Він усвідомлював, що сьогодні такі вчинки неможливі. Сьогодні існували страх, ненависть і біль, але не було ані почуття гідності, ані глибокого невимовного смутку. Здавалося, він усе це побачив у великих материних очах та очах сестри, які дивилися на нього крізь товщу зеленавої води, з глибини сотень метрів, занурюючись усе глибше й глибше.

Несподівано він опинився на пружному дерні посеред літнього надвечір’я, коли навскісні промені сонця золотять землю. Краєвид, на який він дивився, так часто повторювався в його снах, що він ніколи не міг зрозуміти, бачив він його у реальному житті чи ні. Прокидаючись, він називав його Золотою Країною[8]. То було старе, всіяне кротовими норами і витоптане кролями пасовище, зі стежкою через нього. Над поріділим живоплотом на протилежному кінці поля вітер легенько гойдав гілки в’язів, і густе листя своїми переливами нагадувало жіноче волосся. Десь неподалік дзюрчав невидимий струмок, а в загатах під вербами плавала дрібна риба.

До нього через поле наближалася чорнява дівчина. Здавалося, вона одним рухом зірвала із себе одяг і недбало відкинула його вбік. У неї було біле гладеньке тіло, але воно не розбурхало в ньому бажання, власне, він майже на нього не дивився. Тієї миті він захоплено зосередився на тому русі, яким вона відкинула убік одяг. Своєю грацією й недбалістю цей рух,

1 ... 7 8 9 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1984», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1984"