Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він любив ці тихі години. Любив залишатися сам із сином. Так, часом він навіть думав, чи не ліпше було би, якби вони взагалі залишились удвох, без матері, без братів-сестер. Після того як Менухим, ложка за ложкою, проковтнув перлову юшку, батько посадив його на стіл, сам сів якраз навпроти і з ніжною цікавістю зосередився на цьому широкому, блідо-жовтому обличчі з численними зморшками на чолі, складчастими повіками й обвислим подвійним підборіддям. Він намагався розгадати, що діється в цьому широкому черепі, зазирнути крізь ці очі, мов крізь вікна, в мозок, то тихою, то голосною мовою видобути з цього німотного хлопчини бодай якийсь знак. Він десять разів поспіль назвав Менухимове ім'я, повільними устами зображав звуки в повітрі, щоб Менухим їх принаймні побачив, раз уже не чує. Але Менухим не ворушився. Тоді Мендель схопив ложку, вдарив нею об склянку, і Менухим тут-таки повернув голову, і якесь мізерне світелко заяріло в його великих, сірих, вибалушених очицях. Мендель дзенькав далі, затягнув пісеньку, відбиваючи ложкою об склянку такт, і Менухим виявив неабияке занепокоєння, ледь натужно повернув свою велику голову і забаламкав ніжками. «Мама, мама!» — вигукував він раз по раз. Мендель устав, узяв чорну книгу Біблії, підніс Менухимові під очі розгорнутою на першій сторінці й заспівав на мелодію, якою вчив своїх учнів, перше речення: «На початку сотворив Бог небо й землю». Зачекав мить, у надії, що Менухим повторить ці слова. Але Менухим не ворушився. І тільки в його очах іще стояло те світло дослухання. Тут Мендель відклав книгу, сумно подивився на сина і монотонним співом вів далі:
«Послухай мене, Менухиме, я самотній! Твої брати виросли і стали чужі, вони йдуть у солдати. Твоя мати — баба, чого від неї хотіти. Ти мій найменший син, мою останню і наймолодшу надію посіяв я в тобі. Чому ж ти мовчиш, Менухиме? Ти ж справді мій син! Дивись, Менухиме, сюди і повторюй ці слова: “На початку сотворив Бог небо й землю…”».
Мендель зачекав іще мить. Менухим не ворушився. Тоді Мендель знову задзеленчав ложкою об склянку. Менухим повернув голову, і Мендель наче обіруч упіймав момент притомности й заспівав знову: «Послухай, Менухиме! Я вже старий, з усіх дітей мені лишаєшся ти один, Менухиме! Слухай і повторюй за мною: “На початку сотворив Бог небо й землю…”». Але Менухим не ворушився.
Тоді Мендель із важким зітханням знову поклав Менухима на підлогу. Він відсунув засув і вийшов надвір, в очікуванні учнів. Менухим поповз за ним і сів навчіпочки на порозі. Бежеві дзиґарі вибили сім ударів, чотири низькі й три високі. І тут Менухим скрикнув: «Мама, мама!». Мендель озирнувся на нього і побачив, що малий витягнув голову в повітря, ніби вдихаючи відлуння дзвонів.
За що мені така кара? — думав Мендель. Він перетрусив увесь мозок у пошуках якогось гріха, але не знайшов жодного тяжкого.
Прийшли учні. Він зайшов разом із ними до хати і, походжаючи кімнатою взад-вперед, грозячи то одному, то другому, б'ючи котрогось по пальцях і легенько стусаючи когось під ребра, безперестанку розмірковував: Що таке гріх? У чому гріх?
Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.
«Так», — сказав фірман Самешкін, він сидів на голому припічку, непорушно, з ногами, обмотаними сіро-жовтими мішками, перев'язаними мотузками, і пахнув самогоном. Для Дебори цей запах був як ворог. То був найнебезпечніший селянський запах, провісник незбагненних пристрастей і супровідник погромних настроїв.
«Так, — сказав Самешкін, — якби тільки дороги були ліпші!»
«Ти вже колись брав мене із собою восени, коли дороги були ще гірші».
«Не пригадую, — сказав Самешкін, — ти помиляєшся, то був сухий літній день».
«Аж ніяк, — відказала Дебора, — то була осінь, ішов дощ, я тоді їхала до ребе».
«А бачиш, — сказав Самешкін, і його ноги в мішках легенько забелемкали, бо припічок був доволі високий, а Самешкін досить-таки маленького зросту, — а бачиш, — сказав він, — тоді ти їхала до рабина, бо то було перед вашими високими святами, і тому я тебе взяв. Але ж сьогодні ти не їдеш до рабина!»
«Я їду у важливій справі, — сказала Дебора, — Йона і Шемар'я ніколи не мають стати солдатами!»
«Я також був солдатом, — Самешкін на те, — сім літ, із них два просидів у цюпі, за крадіжку. Дрібничку, до речі!»
Він доводив Дебору до відчаю. Його оповідки лише показували їй, яким чужим він є, їй і її синам, які не мають красти і не мають сидіти в цюпі. Тож вона вирішила діяти рішуче:
«Скільки ти хочеш?»
«Ніскільки! Не треба мені грошей, не поїду я! Сірий уже старий, Каштан загубив відразу дві підкови. До того ж він цілісінький день жере овес, варто йому пройти бодай дві версти. Я вже не можу його тримати, хочу продати. Фірманування — то не життя!»
«Йона сам заведе Каштана до коваля, — не відступалася Дебора, — і сам заплатить за підкови».
«Можливо! — відказав Самешкін. — Але якщо він сам це зробить, то мусить уже й колесо обкувати».
«І це теж, — пообіцяла Дебора. — Тож їдемо наступного тижня!»
Отак вирушили вони до Ключиська, до моторошного Каптурака. Ліпше би вона мала їхати до ребе, бо одне слово з його святих тонких уст вартувало більше, ніж Каптуракова протекція. Але ребе не приймав між Пасхою і П'ятдесятницею, хіба що в нагальних справах, коли йшлося про життя і смерть. Вона застала Каптурака в шинку, де той, оточений селянами і євреями, сидів у кутку біля вікна і писав. Його розкрита шапка із вивернутим догори хутром лежала на столі, коло паперів, як простягнута рука, і чимало срібних монет уже спочивали в тій шапці, притягуючи погляди всіх присутніх. Каптурак час від часу позирав на неї, хоча й знав, що ніхто не наважиться поцупити в нього навіть копійку. Він писав клопотання, любовні листи і поштові вказівки для неписьменних (крім того всього, він умів рвати зуби і стригти).
«Мушу обговорити з тобою одну важливу справу», — сказала Дебора понад головами присутніх. Каптурак одним махом відгорнув усі папери, люди розпорснули, він узяв шапку, витрусив гроші в глибоку долоню і загорнув у хустинку. А тоді запросив Дебору сісти.
Вона подивилася в його жорсткі маленькі очиці, як у тверді, ясні рогові ґудзички. «Моїх синів забирають до війська!» — сказала вона. «Ти бідна жінка, — сказав Каптурак далеким розспівним голосом. — Ти не могла заощадити грошей, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йов. Фальшива вага», після закриття браузера.