Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та дорогою назад, коли вона сиділа на Самешкіновій фірі, а колеса стрясали її нутрощами та її бідолашною головою, становище здалося їй іще розпачливішим. Як їй розрізнити синів? Йона чи Шемар'я? — питала вона себе безперестанку. Ліпше один, ніж жоден, казав її розум, серце ж її ридало.
Коли вона повернулася додому і взялася сповістити синам Каптураків присуд, Йона, старший, перебив її: «Я радо піду в солдати!» Дебора, донька Міріям, Шемар'я і Мендель Зинґер заклякли, як ковбани. Нарешті, позаяк Йона мовчав, Шемар'я сказав: «Ти справжній брат! Ти добрий брат!» — «Ні, — відказав Йона, — я хочу в солдати!»
«Може, тебе через рік звільнять!» — утішав його батько.
«Ні, — сказав Йона, — я не хочу, щоби мене звільняли! Я лишуся в солдатах!»
Усі промурмотіли молитву на сон грядущий. Мовчки роздяглися. Тоді Міріям, у нічній сорочці, грайливо підійшла навшпиньки до лампи і задмухнула її. Вони вклалися спати.
Наступного ранку Йона зник. Вони шукали його все передполудне. Щойно пізно ввечері його побачила Міріям. Він їхав на сивому коні, на ньому була брунатна свитка і солдатський картуз.
«Ти вже солдат?» — закричала Міріям.
«Ще ні, — сказав Йона, притримуючи сивого. — Вітання батькові й матері. Я в Самешкіна, наразі, заки піду до війська. Скажи, я не витримав у нас, але я всіх їх люблю!»
І на цьому слові цвьохнув вербовою лозиною, смикнув за вуздечку і поїхав.
Відтепер він був конюхом у фірмана Самешкіна. Він вичісував Сивого і Каштана, спав із ними в конюшні, широкими ніздрями з насолодою вдихав їдкий дух їхньої сечі й кислий запах поту. Він підносив їм овес і відра з водою, лагодив упряж, підрізав хвости, підвішував до налигача нові дзвіночки, наповнював корита, міняв зіпріле сіно у двох фірах на свіже, пив із Самешкіним самогон, п'янів і запліднював служниць.
Удома його оплакували як блудного сина, але не забували. Настало літо, сухе й гаряче. Вечори западали над землею пізно й золотаво. Перед хатою Самешкіна сидів Йона і грав на гармошці. Він був дуже п'яний і не впізнавав власного батька, який часом несміливо прослизав поблизу, тінь, що боїться сама себе, батько, який не переставав дивуватися, що цього сина породили його власні чересла.
V
Двадцять п'ятого серпня в Менделя Зинґера з'явився посланець від Каптурака, по Шемар'ю. Всі сподівалися посланця десь у ці дні. Та коли він постав перед ними в плоті й крові, то ошелешив їх і налякав. То був звичайний чоловік звичайного зросту і звичайної зовнішности, на голові він мав синього солдатського картуза, а в роті — тонко скручену цигарку. Коли його запросили сісти і випити чаю, він відмовився. «Краще зачекаю надворі», — сказав він таким тоном, із якого було зрозуміло, що він звик чекати надворі, перед хатами. Проте саме це рішення чоловіка змусило родину Менделя Зинґера захвилюватися ще дужче. Знову й знову його голова в синьому картузі, мов вартовий, з'являлася за вікном, і все гарячковішими ставали їхні рухи. Вони пакували Шемар'їні речі, костюм, молитовний ремінь, запас їжі на дорогу, ніж для хліба. Міріям підносила речі, вона зносила все більше й більше. Менухим, що вже сягав головою до столу, зацікавлено й тупо витягав підборіддя і безперестанку лепетав те одне слово, яке знав: «мама». Мендель Зинґер стояв коло вікна і тарабанив пальцями в шибку. Дебора безгучно плакала, сльозу за сльозою посилали її очі до викривленого рота. Коли Шемар'їн клунок було спаковано, він видався всім страшенно жалюгідним, і вони безпомічними очима обшукували кімнату в надії знайти іще щось. Аж до цієї миті ніхто не говорив. Тепер, коли білий клунок разом із палицею лежали на столі, Мендель Зинґер обернувся від вікна, в бік кімнати і сказав синові: «Ти негайно і якомога швидше даси про себе звісточку, не забудь!» Дебора голосно схлипнула, розпростерла обійми і кинулася до сина. Вони довго стояли, міцно обійнявшись. Тоді Шемар'я насилу вирвався, підійшов до сестри і лунко поцілував її в обидві щоки. Батько, благословляючи, заніс над ним руки і квапливо промурмотів щось незрозуміле. Після цього Шемар'я боязко приступив до Менухима, що невідривно витріщався. Вперше доводилось йому обійняти хвору дитину, і відчуття в нього було таке, ніби він має поцілувати не брата, а символ, що не дає відповіді. Кожен хотів би ще щось сказати. Але ніхто не знаходив слів. Вони знали, що це прощання назавжди. В найкращому разі Шемар'я цілий і неушкоджений потрапить за кордон. У найгіршому — його спіймають на кордоні, а тоді стратять, або прикордонник просто пристрелить його на місці. Та й що скажеш, прощаючись на все життя? Шемар'я завдав собі палицю з клунком на плече і ногою розчахнув двері. Він так жодного разу й не озирнувся. В мить, коли переступав через поріг, він спробував забути і цей дім, і всіх домашніх. За спиною ще раз пролунав голосний зойк Дебори. Двері захряснулися. З відчуттям, що мати впала непритомна, Шемар'я підійшов до свого супутника. «Одразу за ринком, — сказав чоловік у синьому картузі, — на нас чекають коні». Проходячи повз Самешкінову хату, він зупинився. Кинув поглядом у невеличкий сад, тоді у відчинену порожню конюшню. Його брата Йони там не було. Тужливою думкою вшанував він свого блудного брата, що, як і досі вважав Шемар'я, добровільно приніс себе в жертву. Ну, то й що, що ґбур, зате шляхетний і відважний, подумав він. А тоді рівномірним кроком рушив поряд із незнайомцем.
Відразу за ринком вони застали коней, як і казав той чоловік. Не менше ніж три дні до кордону, бо слід уникати залізниці. Дорогою з'ясувалося, що Шемар'їн супутник докладно знає ці краї. Він давав це зрозуміти, хоча Шемар'я нічого й не питав. Він показував на далекі дзвіниці й називав села, до яких вони належали. Він називав двори, і маєтки, й імена їх власників. Він часто з'їздив із головної дороги і дуже скоро вже орієнтувався на вузьких шляхах. Складалося враження, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йов. Фальшива вага», після закриття браузера.
