Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Щось, що було справжньою бомбою, і то потужною, розтрощило мої мудровані кавові столики «Ньюрунда» у формі лимонно-зеленого іня й помаранчевого яня, які разом утворювали круг. Тепер від них лишилися самі скалки.

Тепер мій комплект м’яких меблів «Гапаранда» з помаранчевими накривалами дизайну Еріки Пеккарі перетворився на мотлох.

Не один я був невільником інстинкту, що змушує нас облаштовувати свої гнізда. Я знаю багатьох людей, які раніше сиділи у вбиральні, переглядаючи порнографію, а тепер сидять і гортають меблевий каталог ІКЕА.

У кожного з нас є таке саме крісло «Йоганнесгов» у такі самі зелені смужки. Моє, охоплене полум’ям, упало з висоти п’ятнадцятого поверху просто у фонтан.

У кожного з нас є такі самі світильники «Ріслампа-Гар», зроблені з дроту й екологічно безпечного небіленого паперу. Мої перетворилися на конфеті.

Усе через сидіння у вбиральні.

Набір ножів «Ель». Із неіржавкої сталі. Можна мити в посудомийній машині.

Дзиґар фірми «Вільд» із поцинкованої сталі. О, хіба ж міг я прожити без нього?

Стелаж «Кліпськ». О так!

Коробки на капелюхи фірми «Гемліґ». Авжеж.

Вулицю попід моїми вікнами було встелено блискучими уламками цього всього.

Комплект укривал «Моммала». Дизайну Томаса Харіли, в наявності такі забарвлення:

Орхідея.

Фуксія.

Кобальт.

Чорне дерево.

Чорний бурштин.

Яєчна шкаралупа або верес.

Я витратив усе своє життя, щоб заробити на весь цей непотріб.

Мій журнальний столик «Кейлікс» із лаковим покриттям, що майже не потребує догляду.

Мої три вкладні столики «Стеґ».

Ось ти купляєш меблі. Переконуєш себе, що, крім цієї канапи, тобі в житті більше нічого не треба. Купляєш канапу, і потім кілька років ти задоволений: хай що б тобі не вдавалось, але принаймні за канапу можна бути спокійним. Потім купляєш гарний набір посуду. Потім ідеальне ліжко. Фіранки. Килим.

А потім ти опиняєшся в пастці свого любого гніздечка, і речі, якими колись володів ти, тепер володіють тобою.

І так триває, доки одного разу ти не повертаєшся додому з аеропорту.

Із тіні виступить швейцар і повідомить, що стався нещасний випадок. Поліція вже була тут, багато розпитувала.

Вони гадають, що це може бути через газ. Можливо, згас запальник у печі або якась конфорка лишилася ввімкнутою. Стався витік газу, газ збирався під стелею, газ наповнював кімнати від низу аж до верху. Квартира мала тисячу сімсот квадратних футів, високі стелі. Газ, либонь, витікав не один день, доки не заповнив її всю. А коли заповнив ущерть усі кімнати, у компресорі знизу холодильника клацнуло.

Вибухнуло.

Панорамні вікна з алюмінієвими рамами вилітають геть, канапи, світильники, посуд, білизна — все займається полум’ям. Горять щорічні шкільні альбоми, свідоцтва, дипломи, телефон. Наче спалах на Сонці, з вікна п’ятнадцятого поверху вихоплюється вибух.

О, тільки не холодильник! Я назбирав повні полиці всіляких ґатунків гірчиці: меленої на жорнах, традиційної англійської, яку подають у пабах. У мене було чотирнадцять різноманітних знежирених заправ до салатів і сім сортів каперсів.

Авжеж, авжеж, маєте рацію — повна хата приправ, а справжньої їжі катма.

Швейцар висякався, і в хустинку опустилося щось із лунким звуком, немов кетчер[14] зловив у рукавичку потужну подачу.

Можна піднятися на п’ятнадцятий поверх, сказав швейцар, але всередину заходити не вільно. Поліція заборонила. Вони розпитували, чи немає в мене часом колишньої дівчини, яка схотіла б таке вчинити, або недоброзичливця, у якого є доступ до динаміту.

— Нема чого й ходити нагору, — сказав швейцар. — Окрім голих стін, там нічого не лишилося.

Поліція не відкидає версії зумисного підпалу. Газом не тхнуло. Швейцар моргає мені бровою. Цей тип тільки те й робив, що весь час залицявся до покоївок і няньок, які працювали в апартаментах на горішньому поверсі, а після роботи сиділи у вестибюлі, чекаючи, доки по них приїдуть. Щовечора, протягом усіх трьох років, що я мешкав тут, він сидів і читав журнал із детективними історіями, а я тим часом, навантажений торбами й пакунками, силкуюся відчинити вхідні двері й зайти досередини.

Швейцар мигає бровою й розповідає, як дехто їде в далеку подорож, а вдома лишає свічку, довгу-предовгу, що горить у великій калюжі бензину. Таке вичворяють ті, хто має фінансові труднощі. Хто хоче виборсатися з боргів.

Я спитав, чи можна подзвонити з телефону у вестибюлі.

— Чимало молодих людей прагнуть вразити світ і накуповують забагато речей, — сказав швейцар.

Я набрав Тайлера.

Телефон задзвонив у домі Тайлера, який він винаймав на вулиці Паперовій.

О Тайлере, визволи мене, будь ласка!

І телефон дзвонить.

Швейцар схиляється над моїм плечем і каже:

— Багато молодих самі не знають, чого насправді хочуть.

О Тайлере, вирятуй мене, будь ласка!

І телефон дзвонить.

— Молодь… вони гадають, що зможуть проковтнути весь світ.

Визволи мене від шведських меблів.

Визволи мене від високохудожніх витворів мистецтва.

І телефон дзвонить, і Тайлер відповідає.

— Коли не знаєш, чого хочеш, — каже швейцар, — отримуєш купу того, чого не хочеш.

Нехай я ніколи не буду завершеним.

Нехай я ніколи не буду задоволеним.

Нехай я ніколи не буду досконалим.

Визволи мене, Тайлере, від досконалості.

Ми домовляємося зустрітися в барі.

Швейцар запитав номер телефону, за яким поліція може зв’язатися зі мною. Дощ не припинився. Мій «ауді» був на стоянці, ось тільки вітрове скло його прошив галогеновий торшер «Дакапо».

Ми з Тайлером зустрілися, випили чимало пива, і Тайлер сказав: гаразд, я можу перебути в нього, якщо зроблю йому одну послугу.

Моя валіза прибуде наступного дня, з необхідним мінімумом: шістьма сорочками, шістьма парами спіднього.

А тоді, коли ми сиділи п’яні в барі, де ніхто нас не бачив і ніхто на нас не зважав, я запитав Тайлера, яку послугу він хоче від мене.

Тайлер сказав:

— Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.

6

На другому слайді моєї презентації для «Майкрософту» я відчуваю в роті кров, і мені доводиться її ковтати. Мій начальник не знає матеріалу, але він не дозволить мені демонструвати презентацію з синцем під оком і спухлою від накладених усередині швів щокою. Шви розійшлись, і я намацую їх язиком. Уявіть собі сплутану волосінь на бéрезі. У моїй уяві малюються чорні шви на кастрованому псові, і я далі ковтаю кров. Начальник проводить презентацію за написаними мною підказками, а я керую проектором у темному кутку кімнати.

Мої губи липкі від крові, яку я намагаюся злизати. А коли ввімкнеться світло, я обернуся до консультантів з «Майкрософту», Еллен, Волтера, Норберта й Лінди, і скажу: дякую за увагу, — а мій рот блищатиме кров’ю, що просякатиме крізь щілини