Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Повертайся тоді до свого бюро, кажу я.

— Похорон не порівняти з цим, — каже Марла. — Похорон — це просто абстрактний ритуал. А тут ти переживаєш смерть по-справжньому.

Пари довкола нас витирають сльози, шморгають носами, плескають одне одного по спині й розмикають обійми.

Ми не можемо ходити разом, мовлю я до неї.

— То й не ходи.

Мені це потрібно.

— Ходи на похорони.

Усі вже розійшлися, стають колом і беруться за руки для завершальної молитви. Я відпускаю Марлу.

— Як довго ти сюди ходиш?

Завершальна молитва.

Два роки.

Мене беруть за руку. Марлу беруть за руку.

Зазвичай, коли починається моління, мені спирає дух. О, благослови нас! Благослови нас у гніві нашому й нашому страху!

— Два роки? — шепоче Марла, нахиляючи голову.

О, спаси і вбережи нас!

Усі, хто міг помітити, що я ходжу сюди вже два роки, або померли, або видужали й більше сюди не поверталися.

Поможи нам, поможи нам.

— Гаразд, — каже Марла, — гаразд, гаразд, можеш лишити собі рак яєчок.

Великий Боб, велетенська бодня сала, схилився наді мною й плаче. Дякую.

Вкажи нам шлях і даруй нам спокій.

— Нема за що.

Ось так я зустрів Марлу.

5

Хлопчина зі служби безпеки все мені пояснив.

Вантажники можуть не звертати уваги на валізу, в якій щось цокає. Цей хлопчина називав вантажників кидачами. Сучасні бомби не цокають. Але якщо валіза вібрує, вантажники — «кидачі» — мають викликати поліцію.

Жити з Тайлером я став саме через те, що більшість авіакомпаній мають такі правила щодо валіз, які вібрують.

Повертаючись із аеропорту імені Даллеса, я мав одну валізу, де складено було все. Коли багато подорожуєш, то зрештою дізнаєшся, які речі тобі потрібні, і щоразу до валізи пакуєш те саме. Шість білих сорочок. Дві пари чорних штанів. Мінімум, потрібний для виживання.

Дорожній будильник.

Бритву на акумуляторах.

Зубну щітку.

Шість пар спіднього.

Шість пар чорних шкарпеток.

Як розповів хлопець зі служби безпеки, коли мою валізу вантажили в аеропорту імені Даллеса, вона завібрувала, тож поліція зняла її з рейсу. У тій валізі було все. Розчин до контактних лінз. Червона в блакитні смужки краватка. Блакитна в червоні смужки краватка. Смужки такі, як на військових краватках, а не на клубних. Ще одна повністю червона краватка.

Список усіх цих речей висів у мене вдома на дверях спальні.

Моя квартира була на п’ятнадцятому поверсі висотки-кондомініуму[12], такої собі багатошухлядної шафи для вдів та молодих спеціалістів. Рекламний буклет обіцяв фут бетону між мною і ввімкненим телевізором або колонками сусіда згори, знизу чи збоку. Фут бетону й систему кондиціонування повітря, але вікна відчинити не можна було, тож усі тисяча сімсот герметично закоркованих квадратних футів тхнули продуктами твого останнього куховаріння або останнього походу до вбиральні. І ця незручність не компенсувалася підлогою з кленового дерева й перемикачами регульованого освітлення.

А, так, ще ж була обробна стільниця на кухні й рейкові світильники низької напруги.

І все ж фут бетону — важлива річ на випадок, коли в слуховому апараті сусідки сідають батарейки й вона мусить дивитися свою телевікторину на всю гучність. Або ж коли вулканічний вибух палаючого газу й уламків, що колись були меблями у вітальні і твоїми особистими речами, виносить твої панорамні вікна й бурхає вогнем униз, лишаючи в кручі будівлі замість твоєї квартири — лише твоєї — випатрану обвуглену бетонну діру.

Таке трапляється.

Знищено було все, навіть сервіз із видувного зеленого скла ручної роботи з крихітними бульбашками й піщинками — ґанджем, який доводив, що посуд справді виготовлено чесними, щирими й працьовитими тубільцями, корінними жителями бозна-яких країв. Так ось, навіть цей сервіз викинуло вибухом із квартири. Уявіть лишень, як величезні фіранки вилітають з вікна, а палючий вітер роздирає їх на клапті.

З висоти п’ятнадцятого поверху весь цей мотлох падає на місто вогняним градом, осипаючись на всі машини навкруги.

Я тим часом сплю в салоні літака, що мчить на захід зі швидкістю 0,83 Маха[13], або ж 455 миль за годину, справжньою повітряною швидкістю, а ФБР на порожній злітно-посадковій смузі аеропорту імені Даллеса шукає бомбу в моїй валізі. Дев’ять разів з десяти, каже хлопець зі служби безпеки, вібрує електробритва, що й сталося в моєму випадку. А ще трапляються вібратори.

Усе це розповідав мені той хлопчина зі служби безпеки, коли, прибувши до аеропорту й не отримавши багажу, я чекав на таксі, щоби приїхати додому й побачити на тротуарі свої пошматовані фланелеві простирадла.

Уяви, каже хлопець зі служби безпеки, як воно — розповідати людині, яка прилетіла до аеропорту, що її багаж затримано на Східному узбережжі через вібратор. Часом трапляється навіть, що власник валізи — чоловік. Авіакомпанії забороняють говорити в таких випадках про належність вібратора. Присвійних займенників уживати не можна.

Просто вібратор.

Ніколи не кажи «ваш вібратор».

Ніколи-ніколи не кажи: «Ваш вібратор випадково ввімкнувся».

Відбулася самоактивація вібратора, що спричинила надзвичайну ситуацію, через яку ваш багаж довелося затримати.

Падав дощ, коли я прокинувся, підлітаючи до аеропорту Степлтон, де мав пересадку.

Падав дощ, коли я прокинувся, підлітаючи нарешті додому.

Гучномовець попросив нас скористатися, коли наша ласка, можливістю перевірити, чи ми не забули ніяких особистих речей. А потім гучномовець назвав моє ім’я. Чи не буду я такий ласкавий переговорити з представником авіакомпанії, який чекає на мене коло виходу?

Я перевів годинник на три години назад, але все одно було по півночі.

Коло виходу на мене чекав представник компанії. Хлопець зі служби безпеки теж там був, щоб повідомити: «Ге-ге, через електробритву багаж, зареєстрований на вас, лишився в аеропорту Даллеса». Цей хлопчина назвав вантажників багажу «кидачами». Потім він їх назвав «траперями». Могло бути й гірше, сказав цей хлопчина, принаймні це не вібратор. Відтак, може, через нашу чоловічу компанію і першу ночі на годиннику, а може, через бажання мене підбадьорити, він повідав мені, як вони поміж себе називають стюардес — «космічні офіціантки». Або «повітряні підстилки». Здавалося, ніби хлопець одягнений в однострій пілота: біла сорочка з невеликими еполетами та блакитна краватка. Валізу мою оглянули, сказав він, і завтра вона прибуде.

Хлопчина записав моє ім’я, адресу й номер телефону, а тоді спитався, чи знаю я різницю між презервативом і кабіною пілотів.

— Два хуї в один презерватив не залізуть, — сказав він.

Я заплатив за таксі додому останню десятку.

Чимало розпитувала мене й місцева поліція.

Моя електробритва — не бомба — досі