Читати книгу - "Автохтони"

Він машинально сунув у брудні пальці десятку.

– Так. І спитати нема в кого.

– Чому – нема в кого? До будь-якої ресторації зайшов би, спитався. Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася.

Жебрак поворотився до німця і видав довгу тираду. Він розібрав лише Genossen, Katakomben і kommen. Німець усміхнувся, вишкіривши рівні білі зуби, сказав «Danke» і рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У німця все буле якісне: і обличчя, й одяг, і, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування.

– А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи від схованого в долонях сірника. Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без віку – такі бувають у застарілих алкоголіків…

– Це й справді руїни? Греко-римські?

– Ні, звісно. Просто підвали. Склади колишні. А брешуть, що в цих катакомбах перші християни ховалися. Хоча римляни стояли тут, це так. Тут взагалі суцільний наскрізний двір був. Усі ходили сюди-туди, кому не ліньки. Гуни ходили. Татаро-монголи ходили. Від цих, щоправда, мало що залишилося, ні хера вони не будували. Скоріше навпаки.

Білий кінь, впряжений у візок, прогуркотів копитами по бруку. В візочку голосно сміялися люди в кольорових однакових шарфах.

– Веселяться завжди разом, ви помітили? – Жебрак провів поглядом візок. – На самоті веселитися ніяк не вдається, хоч мотузкою скрутися. Це тужать поодинці, а щоб веселитися, обов’язково потрібна компанія. Чим більше, тим краще. Це тому, що веселощі – неприродний для людини стан. Завжди потрібен хтось іще, хто нібито підтверджує – так, весело. Дуже весело, мовляв, забийся, як весело. А так залишишся з собою сам на сам, глянеш – ніц не весело…

Ще один філософ. Усі вони тут філософи.

– Перепрошую, а ви хто за освітою?

– Неписьменні ми. – Жебрак акуратно загасив цигарку в порожній сірниковій коробці. – Три класи парафіяльної школи, що з нас візьмеш.

Варто було жебракові поворухнутися, і в ніс шибнуло кислим смородом вогкого сукна й немитого тіла. Він подумав, що жебрак глузує з нього тому, що десятку вважає недостатньою компенсацією за послугу, і почав ритися в кишенях у пошуках дріб’язку, але жебрак сухо сказав:

– Ось цього не треба. Не треба принижувати людину.

Обернувся і пішов геть, хляпаючи полами довгого не за зростом пальта.

Бронзова дівчина, яку він прийняв за статую, поворухнулася і поправила капелюшка з бронзовою трояндою. Ще одна ракета з шипінням злетіла над площею і розсипалася сотнею золотих бризок. Але ж жебрак має рацію. Навіщо воно, це відбиття танцюючих вогнів у скалках чорного перекинутого неба на бруківці, якщо нема кому сказати «поглянь, яка краса!»?

Він раптом подумав про Шпета, про зів’ялі афіші та крихкі портрети довоєнних оперних дів. Що Шпет узагалі робить вечорами? Пише книгу? Мабуть, пише книгу, тепер усі пишуть книгу, кого не спитай.

Він знизав плечима і пішов гомінкою веселою вулицею, однією із безлічі веселих вулиць, що розходяться в різні боки від площі, наче шпиці гігантського колеса.

* * *

– Тут що, взагалі ніхто не живе?

У таких місцях хостели завжди напхом… студенти, олдовий піпл, велосипедисти з величезними рюкзаками і згорнутими в рурку пінковими килимками… Він любив хостели і не любив готелі. У хостелі вирує життя; в готелі втомлені люди відсипаються після напруженого дня. Або напиваються після напруженого дня. Або приводять тьолку, щоби розслабитися після напруженого дня. Вішаються, до речі, завжди у готелях. Ви коли-небудь чули, щоб хто-небудь повісився у хостелі?

– Чому? Просто ми ремонтуємося. Які відремонтовано, в ті заселяємо.

– Ви що, одночасно ремонтуєтеся і працюєте?

– Ну так. Тут на Різдво пожежа була. Треба ж якось окупати ремонт…

У блюдечку на підлозі підсихало молоко, розтріскане, жовте. Жоден кіт не стане таке пити. Хотів сказати чергувальниці, але передумав. Кінець кінцем, це не його справа. До того ж він не бачив тут кота.

Розпис на стіні розрісся – так, сама собою, розповзається пліснява. Колгоспниця, упираючись у плінтус міцними босими ногами, здіймала над головою величезний сніп. Колосистий лан, що хвилями збігав до плінтуса, омивав її п’яти. На задньому плані лан борознили трактори й комбайни. В комбайнів і тракторів були рослинні, непевні форми. Художниця уявилася йому гостроносою, блідою, із прямим русявим волоссям, прихопленим хайратником, і дуже одухотвореною. Такий трактор може намалювати тільки дуже одухотворена жінка. Фарбою тхнуло навіть сильніше, ніж зранку, ну й добре.

Він стягнув мокрі шкарпетки і, не роздягаючись, завалився на ліжко, помірно тверде, по-своєму навіть зручне, яке немовби обіцяє відпочинок і притулок тим, хто цього потребує. Так само зручними є полиці в швидкому потязі.

Самотність насунулася, як подушка на беззахисне обличчя сплячого. Але ж насправді ще рано. Там, у місті, все міниться, вибухає сміхом і світлом, віддзеркалюється у калюжах, і все буквально кричить, що той, хто не бере участі в цих веселощах, просто жалюгідний невдаха. Отак і розводять нас, лохів, сумовито подумав він… Може, й справді сходити до цих греко-римських погребів, чи куди ще…

У двері постукали. Не сильно, скоріше делікатно.

– Хто там? – він спустив ноги на підлогу. Підлога була теплою. Добре.

У щілину просунулося бородате обличчя байкера. За спиною першого тупцював другий. Перший був рудий, другий – русявий.

– Хто там? – повторив він, хоча загалом і в цілому сценарій був зрозумілий.

– Ну, ось. – Перший байкер протиснувся у двері, другий пройшов за ним. Вони були такі великі, в таких чорних куртках і величезних чорних берцях, що в кімнаті стало помітно темніше. – Ми ось тут прикинули… це як би… ну, познайомитися треба. Під одним дахом, можна сказати, живемо.

Байкерський рюкзак м’яко, але відчутно опустився на підлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкіт. Ну, зрозуміло…

– Та я працюю.

– Ні фіга ти не працюєш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусіднє ліжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив міцні біцепси із красивим кольоровим татуюванням. На лівому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподібний кінь блідий із колесами замість ніг. Скелетоподібний вершник був із косою і в косусі. Ну, знову ж зрозуміло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне.

Русявий, потупцювавши у дверях, теж сів на ліжко і притягнув до себе рюкзак. Берці в них були просто жахливі – і як це вони ходять цілий день у таких гівнодавах? Важко ж.

З рюкзака на світ з’явилися бляшанки з пивом, вобла, чипси та солоні крекери. Хлопці, здається, ґрунтовно підготувалися.

– Упир, – сказав рудий.

Він