Читати книгу - "Король болю"

Біля дверей його зупинив Свенсон.

— Де ви зупинились? — запитав вікінг.

— В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».

— Це той гадючник на Клєпажу?

— Так.

— Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.

— Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.

— Агов, любчику... — гукнула до нього якась шльондра.

— Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, — ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.

Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.

— Будьте обачнішим, добродію, — промовив хтось.

Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.

— Спробуй тут... — Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.

Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

— І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? — запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.

— Ваша милосте... — уклонився йому Христоф, — не сподівався зустріти вас ось так несподівано...

— Все земне наше паломництво — суцільна несподіванка, — по-філософському сказав Фірлей, — ти, либонь, і гепнутись посеред вулиці не сподівався.

Голоси за спиною маршалка знову захихотіли. Христоф стиснув зуби, бо відповісти хотілось зухвало й гостро.

— Не ображайся, — вгадавши його настрій, поспішив промовити вельможа, — жарти о такій порі — химерна річ. І не все слід сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобі отримати бодай королівську аудієнцію?

— Ні, ваша милосте, — вирішив збрехати той.

— Не дивно... Зараз король допускає до себе тільки того Свенсона і лікарів. Втім, мені відомо більше...

Ян Фірлей раптом стишив голос і підійшов ближче до свого співрозмовника.

— Наш Сігізмунд навряд чи доживе до ранку, — промовив він.

Христоф змовчав.

— Ти чув мене? — перепитав маршалок.

— Чув, ваша милосте.

— І що ж?

— Ця звістка завдає жалю.

— Так, але я зараз про інше... Смерть короля передчувають усі. І з усієї Речі Посполитої до Кракова стікаються могутні вельможі. Ті, хто готовий ділити королівську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тільки закриються назавжди очі Сігізмунда, тут почнеться різанина. Це важлива ніч, Христофе. Бо вже в прийдешній полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Віслі чи втопчуть у краківські вулиці. Тому кожна вправна шабля і кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота...

Фірлей ухопив Христофа за плечі.

— Я заплачу тобі будь-які гроші, якщо станеш цієї ночі поруч і рубатимеш за моїм наказом. Ти згоден?

— Ваша милосте...

— Будь-які гроші, — перебив його маршалок, — всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.

— Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.

— Яким ще, в дідька, обов’язком?

— Це гонорова справа, — коротко відповів Христоф.

— Ти наживаєш собі ворога, — погрозливо сказав Фірлей.

— Господь милосердний, — покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

— Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

— Я й не мав такого наміру, ваша милосте, — з деяким полегшенням відповів Христоф.

— От і правильно.

Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

— Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, — розпачливо промовила жінка.

— Це не так легко зробити, Софіє, — відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

— Ти не знаєш з ким маєш справу, — раптом промовила Софія.

— Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, — промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, — хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом... Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

— Ти...