Читати книгу - "Король болю"

про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.

— Де цей чоловік? — кволо запитав Сігізмунд.

— Від ранку в почекальні, — мовив Свенсон.

Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.

— Від ранку, кажеш...

— Закликати його? — знову озвався розпорядник.

— Якщо він дочекався, то заклич...

Вікінг вклонився і вийшов за двері.

— Христофор... — повторив монарх ім’я прохача.

Королю пригадалась місячна ніч в полі, куди його вивів цей відчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сігізмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сіріла в темряві дорога, що провадила до загонів королівської армії. Це була дорога свободи. Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу... Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.

Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача ввднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

— Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, — вимовив монарх.

— Мав за щастя служити вашій королівській мосці, — вклонився Христоф.

— Ви не просто служили, ви ризикували життям.

— Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля — це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, — трохи улесливо, але твердо мовив прохач, — я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.

Сігізмунд усміхнувся.

— Схоже, мені вони знадобляться, Христофе, — мовив він, — підійдіть ближче...

Чоловік зробив два кроки до ліжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на місці.

— Ви також підійдіть, Свенсоне, — звернувся до нього Сігізмунд, — даруйте, я нічого вам не сказав. Але в мене, як і раніше, не буде від вас таємниць...

Вікінг і Христоф завмерли, чекаючи на продовження королівських слів. Той попросив дати йому води і, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

— Як бачите, панове, у вашого короля певні негаразди...

Тут він хрипло засміявся, проте піддані не підтримали його жарту.

— Тобто я помираю, — вже звичним своїм тоном проговорив Сігізмунд, — але це не найгірше, попри те що ця звістка зовсім не тішить мене. Найгірше полягає в іншому...

Він глибоко вдихнув і, трохи потримавши повітря в своєму хворому нутрі, зі свистом видихнув його назовні.

— В тому, що на троні я не залишаю нащадка, а на землі — законного сина, — продовжив Сігізмунд, — будь-де це стає причиною кривавого хаосу... Змов, інтриг, убивств, які нищать королівство зсередини. Бідна, бідна моя Річ Посполита!.. Але Бог свідок, вже нічим я їй не допоможу.

По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тієї миті він також усвідомив, що гірку його передсмертну промову про долю Польщі мовчки вислуховують похмурий швед і Христофор, який був русином з походження.

Проте, після ще однієї паузи і ще одного важкого зітхання монарх заговорив про інше:

— Втім, сталося так, що, попри все, я залишаю по собі на цьому світі маленьке життя...

Христоф і навіть суворий вікінг здивовано звели брови, а король усміхався, і усмішка його була щасливою. Сігізмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втішав його у ці останні болісні миті.

Минуло майже чверть години, перш ніж король заговорив знову:

— І от, мої дорогі друзі, перебуваючи на смертному ложі й терплячи несамовитий біль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка ніколи й не бачила свого батька, — Сігізмунд перевів погляд на своїх мовчазних слухачів, — знайдіть це янголя і допровадьте у безпечне місце. А найголовніше — збережіть таємницю. Бачить Бог, життя цієї дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дізнаються мої вороги...

Дихання короля стало важким і уривчастим.

— Свенсоне, — видавив з себе монарх, — поруч з вами відчайдух і сміливець родом з Лемберга. Довіряйте йому, наче собі. Після моєї смерті ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловікові стільки грошей, скільки йому знадобиться...

— Буде сповнено, ваша величносте, — невпевнено відповів той.

— Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля...

Чоловік з Лемберга напружив слух і трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зітхнув і заплющив очі. Точніше, його важкі повіки скотилися вниз і не підіймались назад.

— Ваша величносте, — стривожено промовив Свенсон, — ваша величносте, ви чуєте мене?..

Не відкриваючи очей, Сігізмунд кивнув. Тоді Христоф підійшов до королівського ложа і, ставши на одне коліно, нахилився до страждальця.

— Скажіть мені, де знаходиться дитина, ваша милосте, — промовив львів’янин.

Король облизав сухі потріскані губи.

— В Познані, — прошепотів він ледь чутно.

— В Познані, — повторив Христоф.

— Це хлопчик? — знову запитав він.

— Так...

— Пам’ятаєте ім’я?

— Звісно, — навіть у слабкому голосі почулося щире обурення, — звісно...

Христоф замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.

— Звісно... — втретє сказав той, — його звати... Франциск, здається...

— Франциск, — Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

— Йому має бути трохи більше року...

— Зрозумів, ваша милосте.

Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

— В Познані знайдіть... абата Купідуру... Це наш друг. І він знає...

Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.

— ...мою таємницю.

— Лікарю! — тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.

Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.

— Забирайтесь звідси, — просичав ескулап.

Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу,