Читати книгу - "Зерно правди"

літери складалися в слово «С. Runewald». На одному з наближень він помітив, що рука фотографа відбивалася в гладенькій мов дзеркало, поверхні клинка. Жінка-фотограф, заміжня, судячи з обручки. Блакитне лезо було цілковито позбавлене плям, подряпин і щербин. Без сумніву, справжній шедевр металургійного мистецтва. Антикваріат.

— Ви вважаєте, що це знаряддя вбивства?

Шацький уважав, що ці форми ввічливості починають його дратувати, а під час слідства здаватимуться просто нестерпними.

— Я вважаю, що все це дивне й занадто штучне. Голий труп із порізаною горлянкою, покинута поруч антикварна бритва-мачете, жодних слідів боротьби чи опору.

— І крові на лезі.

— Почекаємо, що скажуть у лабораторії. Гадаю, що буде і кров, і якісь мікросліди, ДНК. Ця бритва скаже нам більше, ніж хотілося тому, хто її підкинув.

— Підкинув?

— Таку чистеньку, відполіровану, ідеальну? Хтось зробив це навмисне. Навіть при брудних убивствах у стані афекту будь-який п’яний негідник пам’ятає про те, щоб забрати із собою знаряддя вбивства. Не вірю, щоб ніж лежав у цих кущах випадково.

Соберай витягла з торбинки окуляри для читання й почала уважно переглядати фотографії. Їй дуже личила масивна коричнева оправа. Шацький подумав: «Якщо бритва-мачете це повідомлення, то треба знайти того, хто зможе його прочитати. Чорт забирай, який спеціаліст може таким займатися? Фахівець із холодної зброї? Хтось із військових? Металург? Мистецтвознавець?»

Соберай простягнула йому фотографію наближення дерев’яного руків’я й зняла окуляри.

— Треба пошукати фахівця з холодної зброї, найкраще когось із музейників. Може, знатиме цю фірму.

— «С. Runewald»? — запитав Шацький.

Соберай засміялася.

— Grunewald. Може, час на окуляри, пане прокуроре?

Шацький залишався спокійним. Жодних жартиків, жодних нервів, чи влучних слівець у відповідь.

— Час вам розповісти мені про загиблу та її родину.

Соберай спохмурніла.

9

Прокурор Теодор Шацький був незадоволений. Розповідь Соберай про Будників містила чимало інформації, проте й багато емоцій. Жертва перестала залишатися для нього результатом злочинних дій, за які когось слід було притягнути до відповідальності й покарати. Чоловік потерпілої перестав бути підозрюваним номер один. Завдяки емоційній, жвавій розповіді Соберай вони перетворилися на людей із плоті й крові, межі між інформацією й інтерпретацією було порушено. Всупереч собі, Шацький, думаючи про жертву, бачив усміхнену вчительку зі своїм класом під час велосипедної прогулянки. Її чоловік був не лише імовірним підозрюваним, але й громадським діячем, що міг до останнього боротися за будь-яку дрібну справу, якщо за цим стояло благо міста. Шацький сумнівався, щоб десь іще в Польщі жив позапартійний депутат, який міг переконати усю раду проголосувати одноголосно, заради блага Сандомира. Годі, годі, годі, прокурор більше не хотів думати про Будників, доки не поспілкується зі старим поліцейським, який натякнув йому, що він не найкращої думки про цих світських святих.

Теодор посилено шукав інформацію про таємничу бритву-мачете, і це становило другу причину його невдоволення. Шацький узагалі не звик довіряти людям. А вже людям, які мали хобі, і поготів. Хобі й відданість своїм захопленням, особливо колекціонуванню, він уважав збоченням, а людей, схильних зациклюватися на одній темі — потенційно небезпечними. Йому доводилося бачити самогубства, викликані втратою нумізматичної колекції, бачив і двох дружин, чиїми провинами були подерта унікальна марка й спалене перше видання «Панн із Вілька» й «Березняка» Івашкевича. Обидві стали небіжчицями. Чоловіки-вбивці сиділи біля трупів, плакали й повторювали, що дружини їх ніколи не розуміли.

Тим часом світ ножів виявився середовищем любителів та колекціонерів, існував навіть журнал «Лезо», чиїм завданням, як переконували автори, було «поширення перевіреної інформації про високу якість ножів і всього, що з ними пов’язане. Любі Читачі, на Вас чекатимуть численні ці кавники, наприклад, у наступному номері читайте статтю «Батіг» про речі, які можуть комусь здаватися незвичними, хоча батоги віддавна виготовляли в Польщі. Звісно, ми готуємо серію статей і про довгу холодну зброю».

«Батоги, шаблі й різницькі ножаки — ніде правди діти, чарівне захоплення», — аж здригнувся Шацький, заглибившись у форуми, де учасники дискутували про клинки, руків’я, способи гостріння, виготовлення й застосування. Читав звіряння одного письменника, який власноруч виготовляв самурайські мечі, читав про «Батька сучасної дамаської сталі», що опанував технологію її виготовлення, роздивлявся фотографії військових кортиків, мисливських ножів для білування тварин, мечів, багнетів, рапір і палашів. Він навіть не припускав, що людство вигадало стільки різновидів гострих предметів.

Але бритви-мачете не було ніде.

Нарешті у відчаї зробив кілька фоток гаданого знаряддя злочину й надіслав до редакції «Леза» мейла із запитанням, чи вони щось про це знають.

10

Весна прийшла й пішла собі. Увечері, ідучи вулицею Міцкевича в напрямку піцерії «Модена», де він домовився про зустріч із Вільчуром, Теодор Шацький відчував дошкульний холод. Старого поліцейського не вдалося вмовити зустрітися на ринковій площі, бо він заявив, що «ненавидить цей сраний музей», а Шацький прожив у Сандомирі достатньо довго, аби зрозуміти, про що йдеться.

Сандомир складався із двох, ба навіть трьох міст. Третім був так званий комбінат по той бік річки, пам’ятка із часів, коли червоні намагалися перетворити міщанське, повне костьолів місто на промислове, і побудували величезний склодувний комбінат. Це був похмурий і відразливий район, із жахливою недіючою залізничною станцією, огидним костьолом і здоровенним заводським димарем, котрий спотворював панораму Підкарпаття, що відкривалася з високого лівого берега Вісли.

Містом номер два був Сандомир, у якому справді вирувало життя. Це був невеликий район не надто бридких багатоповерхівок, були й вулиці з котеджами, школами, парками, цвинтар, військова частина, поліцейський відділок, автовокзал, великі й не дуже крамниці, бібліотека. Таке собі польське повітове містечко, може, трохи більш доглянуте й мальовничо розташоване, бо ж на пагорбах. Та воно б нічим не вирізнялося на тлі численних польських провінційних дір, якби не місто номер один.

Місто номер один — то був той Сандомир, що на листівках, Сандомир отця Матеуша і Ярослава Івашкевича, розташоване на пагорбі таке собі казкове місто, панорама якого повсякчас захоплювала всіх, і в яку свого часу закохався Шацький. Він і досі міг пройти мостом, аби помилуватися на зграйку кам’яничок на березі, вишуканий будинок Колегіум Гостоманіум, вежі ратуші й кафедрального собору, ренесансну Опатовську браму, громаддя замку. Залежно від пори року й дня цей краєвид щоразу виглядав по-іншому й щоразу так само зворушував.

На жаль, Шацький нині добре розумів, що цей краєвид лише на віддалі нагадував про Італію, особливо Тоскану. Усередині Старого Міста все було аж занадто польське. Сандомир був задалеко від Кракова й передусім задалеко від