Читати книгу - "Століття"

в ній сумнівається. Воно ставить перед собою настільки грандіозні завдання, що легко переконується в тому, що не може їх виконати. Тоді запитує себе, чи не лишило справжню велич позаду. На нього завжди чигає ностальгія, воно схильне озиратися позад себе. Коли століття вірить, що вже згубило свою енергію, воно презентує себе як невиконану обіцянку.

Віталізм (могутній звір), волюнтаризм (стояти лицем перед ним), ностальгія (все вже минуло, енергію вичерпано): це не суперечності, це те, що змальовує поезія у 1923 році як суб’єктивність короткого століття, що тільки починається. Вузловий кістяк, дитячі хрящі й зламаний хребет позначають почергово століття приречене, збуджене, покійне.

4. Але якщо озирнемося, бачимо ХІХ століття й тоді ставимо провісне, особливо важливе для визначення століття питання: про його стосунок до попереднього століття. Запитуємо: хто зможе?

И своею кровью склеит

Двух столетий позвонки?

«Склеїти кров’ю» — це зрозуміло, коли знаємо, що зламом між двома століттями стали війна та бійня. Але який справжній сенс цих стосунків? Це абсолютно фундаментальне питання для ХХ століття. Можна сказати, що сенс ХХ століття визначений тим, як воно осмислює свій зв’язок із ХІХ століттям. Однак є два можливих зв’язки, обидва доволі поширені у висловленнях про століття.

a) Ідеальна доцільність: ХХ століття сповнює обіцянки ХІХ. Те, про що ХІХ століття лише загадувало, ХХ реалізовує. Наприклад, Революція, про яку мріяли утопісти і перші марксисти. В лаканівських термінах це можна охарактеризувати подвійно: або ХХ століття — це реальне того, чому ХІХ століття було уявним, або воно є реальне того, чому ХІХ століття було символічним (чому воно дало доктрину, що воно обдумувало, організовувало).

b) Негативне переривання: ХХ століття відкидає все те, що ХІХ століття (золота доба) обіцяло. ХХ століття — кошмар, варварство занепалої цивілізації.

У першому випадку ключовий момент у тому, що ми приймаємо певний жах реального. Часто казали, що варварство ХХ століття постає з того, що дійові особи, революціонери чи фашисти, допустили жах в ім’я обіцянки, в ім’я «світлого майбутнього». Переконаний, зовсім навпаки, активістів цього століття захоплювало саме реальне. Насправді ми бачимо захоплення реальним аж до його жахливих форм. Дійові особи, звичайно, не були дурниками, що піддалися маніпулюванню ілюзіями. Уявіть, якою була витримка, досвід, розважливість агента Третього інтернаціоналу! Під час війни в Іспанії, коли російських комуністів, солдатів Червоних бригад, зненацька відкликали до Москви, вони добре розуміли, що їх там заарештують і стратять. Вони дуже скоро дізналися, що Сталін, який не любив, коли люди виходили з-під його контролю, почав винищувати всіх ветеранів Іспанської війни. Чи стануть вони тікати, захищатися, пручатись? Анітрохи. Військові просто сіли випити, а вранці повернулися додому. Чи скажуть нам, що це результат ілюзій, обіцянок і світлого майбутнього? Ні, для них цей вимір несе реальне. Жахливе є не що інше, як один з аспектів реального, і смерть — невід’ємна його частина.

Лакан дуже влучно зазначив, що досвід реального завжди є частково досвід жахливого. Справжнє питання полягає не в уявному, а в тому, що ж у радикальному досвіді відіграє роль реального. У будь-якому разі аж ніяк не обіцянка кращих часів. Зрештою, переконаний, суб’єктивні спонуки до дії, мужності, навіть покори завжди залягають у теперішньому. Хто робив щось коли-небудь в ім’я непевного майбутнього?

5. Важливість третьої строфи в тому, що вона віддає визначальну роль поезії, поетові. По суті, нам говорять, що коли ми хочемо розпочати новий світ, треба, щоб «флейта» (мистецтво) з’єднала коліна днів, об’єднала тіло часу.

Тут ми віднаходимо ще одну наскрізну тему століття: яка функція мистецтва? Яке спільне мірило між мистецтвом і століттям? Ви знаєте, питання вже захоплювало ХІХ століття. Воно постає з напруження між історицизмом і естетичною абсолютністю. Протягом великої частини ХІХ століття важливою була функція поета-проводаря, коли абсолют мистецтва спрямовував народи крізь час. Гюґо був таким архетипом для Франції, Вітмен — для Сполучених Штатів. У найбуквальнішому сенсі фігура авангарду виступає попереду, пов’язана з пробудженням народів, прогресом, звільненням, піднесенням енергій.

Але уявлення про поета-проводаря, вийшовши з ужитку наприкінці ХІХ століття, в ХХ столітті геть руйнується. ХХ століття після Маларме засновує іншу фігуру — поета як дієвого таємничого винятку, утримувача втраченої думки. Поет захищає — в мові — забуту відкритість, він, як каже Гайдеґґер, «охоронець Відкритого»[40]. Поет стоїть на чатах проти облуди. Ми знову, як завжди, перед одержимістю реального, позаяк поет запевняє, що мова зберігає здатність називати. Така її «стримана дія» (Маларме), що залишається дуже високою функцією.

У нашій третій строфі чітко бачимо, що перед мистецтвом — у цьому столітті — стоїть завдання об’єднувати. Мова йде не про масове єднання, а про інтимне братерство, про руку, що стискає іншу руку, коліно, що торкається іншого коліна. Якщо воно досягне в цьому успіху — вбереже від трьох драм.

a) Драма важкості й закритості. Це принцип свободи поезії, що єдина може звільнити століття з його в’язниці, якою є воно саме. Поезія має силу вирвати століття з лап століття.

b) Драма пасивності, людської зажури. Без єдності, приписаної поезією, нас хитає хвилями смутку. Поема сповідує принцип радості, активний принцип.

c) Драма зрадливості, поранення, отрути. Століття — під знаком змія (добре змальованого Валері[41]) — це також спокуса абсолютного гріха, що полягає в безкомпромісній відданості реальному часові [réel du temps]. «Золота міра» означає: віддатися століттю, його ритмові, а отже, погоджуватися без посередників на насильство, на пристрасть реального.

Проти всього цього маємо тільки флейту мистецтва. Це, безперечно, принцип мужності всякої роботи думки: належати своєму часові — й небаченим чином не належати йому. Говорячи словами Ніцше, мати мужність бути несвоєчасним. Будь-яка справжня поезія — «несвоєчасний роздум».

По суті, починаючи з 1923 року Мандельштам нам говорить, що, зважаючи на насильства століття й не відвертаючись від них, поезія закорінюється в очікуванні. Насправді вона не віддає себе на заклання ні часові, ні обіцянці майбутнього, ні чистій ностальгії. Поезія перебуває в очікуванні як такому, очікуванні як прийманні [accueil]. Вона може сказати: так, весна повернеться, «бризнет зелени побег», але ми залишимось, зі зламаним століттям на колінах, намагаючись протистояти хвилі людського смутку.