Читати книгу - "Іван Франко"

родини. Брати покінчили студії: найстарший поїхав на Сибір як залізнодорожний інженер, середній оженився і жив в Катеринославі урядником, а наймолодший, Миколай, поступив на воєнну службу. Під час турецько-російської війни молодого елегантного офіцера посилають на фронт. Ранений в обидві ноги. Необхідна ампутація обох ніг, але він від операції відмовився. До його смертного ложа підійшов цар, який тоді якраз візитував воєнні шпиталі, і, почувши рішення офіцера, запитав, чого бажає за свою геройську службу і смерть. Офіцер сказав: “Я маю чотири сестри, круглі сироти, прошу ними заопікуватися”.

Ця подія вирішила долю 4-ох сестер. Їх прийняли на виховання і науку до Харківського Інституту благородних дівиць, що був призначений виключно для дівчат дворянського походження і вдержуваний на кошт царя. Сестри Ніна, Марія і Саня не кінчають інститут, лишають його і виходять заміж. Антоніна вийшла за Трегубова, професора воєнної Академії, знаного діяча української Київської громади; Марія перебуває в Одесі і там скоро вмирає, Олександра виходить заміж за Ігнатовича, директора державного банку спершу в Петрограді, опісля в Києві. Мама, скінчивши інститут (на рівні з гімназією), поступає на так звані “Вищі женські курси” (дівочий університет) при інституті, а по скінченні залишається як учителька при інституті. В інституті дістала виховання і школу, яку діставали доньки з найліпших родин. Вивчила світові мови: французьку, німецьку, англійську, прекрасно грала на фортепіано, була освічена й начитана. Приїжджаючи на літні вакації до своїх сестер до Києва, зазнайомилась з новими течіями серед українського громадянства. Народовольські ідеї тодішнього громадянства були зовсім чужі для вихованок “Інституту благородних дівиць”, але як велика ентузіастка театру, музики і літератури, захопилась думкою стати дружиною вже тоді визначного українського письменника. Хоча вона й мала серйозного претендента на її руку, все ж таки піддалася намовам сестер і їхніх мужів, які її не любили і бажали якнайскоріше її позбутися. Так прийшло в 1886 p., в Києві, до одруження моїх батьків.

Вінчанням мами, як і всіх сестер, зайнявся дід її мами, генерал Таманов, багач-мільйонер, який жив в Одесі. Мама дістала, як на той час, велике віно – 10 тисяч рублів, вложених в акціях, крім того виправу: родинне срібло на 24 особи, білизну, сукні, хутра, меблі. З тим всім приїхала до Львова, в повній вірі і надії збудувати родинне життя, за чим, як сирота, так дуже тужила».

На жаль, Іван Франко не любив Ольгу Хоружинську так, як Рошкевичівну. В листі до Агатангела Кримського він писав невиправдано жорстоко про власну дружину і холоднокровно визнавав своє індиферентне ставлення до неї: «З теперішньою жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитись з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого…». Однак не всі рідні поділяють таку сувору думку письменника. Онук Роланд Тарасович Франко говорив: «Хіба бувають “простими” історії кохання? Звичайно, ні. Багато творів Івана Яковича – його любовна лірика – були написані до одруження з бабусею. А збірник “Зів’яле листя” вийшов через 10 років після їхнього одруження. Але це інша історія. У його житті, як відомо, були й інші захоплення. Його надихали Целіна Зигмунтовська, Юзефа Дзвонковська… Але з Хорунжинською він створив сім’ю. Коли приїхав у Київ, його познайомили з високоосвіченою дівчиною, що мала аристократичне походження. Мій прадід по бабусиній лінії був ректором колегії Галагана. Це була культурна заможна родина. За нареченою було пристойне придане. Що в той час теж чимало значило. І. Франко й О. Хорунжинська незабаром переїхали у Львів, де Ольгу зустріли не дуже доброзичливо. Але в принципі спуску вона не давала нікому. Була людиною цільною, рішучою. А для Івана Франка багато в чому стала й духовною, й сімейною опорою. Адже без надійного тилу так трудитися, як він, згорівши в 60 років, було б нереально».

У 1887 році Іван Якович написав вірш «Моїй дружині». Це був єдиний твір поета, присвячений дружині:

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, —

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з коренем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледить – світиться десь оконечко!..

Так у горі нам – щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Ганна (1892—1988). Дочка Ганна писала у спогадах: «Ми, четверо дітей, як нас називали – “Франчата”, були надзвичайно живі, рухливі і збиточні. У наших кімнатах ми заводили нові ігрища, повні гамору, сміху й плачу, так що й татові, хоч який він був терпеливий, уривався терпець: він виходив із своєї кімнати, дивився ніби суворо на нас і говорив звичайно “ша бухери”. Тоді ми звичайно притихали, щоб за хвилину знов почати нові ігрища. <…> Тато ставився до нас, дітвори, лагідно і поблажливо. Він давав нам повну свободу, і ми майже не знали жодної дисципліни. Тільки тоді, коли хтось із нас щось накоїв, чи когось скривдив, тато вступався за покривдженого. Найбільшою карою було “торгання вух”. Звичайно такою покривдженою була я, найменша, і мені не раз доводилося втікати до тата за охороною і справедливістю. Хоч я сама була не меншим від братів “розбійником”, все ж таки мої кулачки були маленькі й слабенькі, а в братів сильніші, і їх удари були не раз дуже болючі. Тато залишився для мене моїм певним заступником і втіленням найвищої справедливості».

«Каменяр» і «Вічний революцйонер»

«Каменярем» і «Вічним революцйонером» Іван Франко став завдяки своїй другій поетичній збірці «З вершин і низин», що