Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

визвольну народну армію (РОНА), тобто понад 10 000 солдатів та офіцерів. Займаючи частини територій Брянської, Орловської і Курської областей, ця республіка була визнана німецькою владою як самоврядна одиниця, а її збройні підрозділи брали участь у боротьбі проти партизанів, контрольованих НКВД. У Києві й на Донбасі населення зустрічало німців із квітами. На Дону люди ставали в чергу, щоб записатися в німецьку армію. Калмики, жителі Північного Кавказу і Криму теж вітали прихід німців. Почуття багатьох совєтських громадян добре висловила одна росіянка, Олімпіада Полякова (її літературний псевдонім Лідія Осипова) в своєму «Щоденнику колаборантки»:

«В усіх таке відчуття, що ось, нарешті, прийшло те, чого ми всі так довго чекали і на що навіть не сміли сподіватися, хоч у глибинах свідомості все-таки дуже сподівалися. Та й, якби не було цієї надії, жити було б неможливо й нічим. А що переможуть німці — сумнівів немає. Прости мені, Господи! Я не ворог своєму народові, своїй країні. Не виродок. Але треба дивитися правді у вічі: ми всі, вся Росія, палко бажаємо перемоги ворогові, хоч який він там. Цей клятий устрій украв у нас усе, зокрема й чуття патріотизму»[24].

Російська пропаганда й досі з політичною метою, очевидною під час теперішньої російсько-української війни, паплюжить сформовану в Західній Україні дивізію СС «Галичина», але замовчує існування всіх інших дивізій та підрозділів СС, сформованих із совєтських громадян, які походили з різних республік СССР. Ідеться про азербайджанців і грузинів, вірмен і білорусів, жителів Середньої Азії, латишів та естонців, а передусім про росіян. Росіяни сформували шість великих підрозділів СС: волонтерський полк «Варяг», національну російську бригаду СС, Козацький артилерійський корпус СС, три гренадерські дивізії СС, до яких треба додати легіон «Ідель-Урал», що складався з представників етнічних меншин Уралу і Нижньої Волги. Не слід забувати й про інші російські корпуси, полки, бригади та підрозділи, які воювали під командуванням окремих структур СС, зокрема FHA (Операційного командування) і RSHA (Центрального управління безпеки Рейху). А що вже казати про Російську визвольну армію (РОА) під командуванням генерала Власова, надто активну наприкінці війни, кожен її солдат та офіцер складав присягу «боротися з більшовизмом до останньої краплі крові»? Загалом приблизно 1,2 млн совєтських громадян воювали на боці німців (серед них близько 400 000 росіян), тобто кожен п’ятий військовий на Східному фронті.

Відродження націоналізму

Мабуть, реагуючи на цю прикру ситуацію, очевидну з початку німецького нападу, Сталін вирішив запровадити радикальні ідеологічні зміни офіційного дискурсу. Перед ним постав разючий факт, що надто вже численних совєтських громадян комуністична ідея насправді не дуже надихала.

Оскільки плани Гітлера не обмежувалися битвою проти комунізму, а передбачали ще й колонізацію європейської частини СССР коштом населення окупованих регіонів, — передусім євреїв, а також слов’ян, — Сталін вирішив тісно пов’язати совєтський патріотизм і російський націоналізм, який почали плекати ще в 1930-х роках. Адже після низки нищівних поразок війна точилася вже за виживання країни.

У листопаді 1941 року, коли Ленінград опинився в оточенні, а німецькі війська були за кілька десятків кілометрів від Москви, Сталін вирішив організувати військовий парад на Червоній площі, щоб підняти моральний дух народу. Обрана дата відповідала двадцять четвертій річниці Жовтневої революції. Проте у своїй промові вождь не говорив ані про світову революцію, ані про марксистське вчення, а розводився про «велику визвольну місію» совєтських солдатів і партизанів, які мають визволити і врятувати поневолену Європу. Сталін називав імена «великих предків», які мали надихнути народ: Олександра Невського, Дмитра Донського, Мініна і Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова, не забувши все-таки «великого Леніна»[25].

Ця тенденція тільки посилювалася. Зокрема Сталін наказав Сергію Ейзенштейну зняти фільм про Івана Грозного, де цар мав постати як позитивна постать. У своїх рекомендаціях Сталін писав, що цей цар мав мудрість обмежити доступ іноземців до країни і захистити Росію від іноземного впливу. Річ зрозуміла, Ейзенштейн не міг приховати темних сторін царя Івана, чим стягнув на себе у вересні 1946 року гостру критику Центрального Комітету Комуністичної партії:

«Режисер С. Ейзенштейн у другій серії фільму «Іван Грозний» засвідчив невігластво в зображенні історичних фактів, показавши прогресивне військо опричників Івана Грозного у вигляді зграї дегенератів, на кшталт американського Ку-Клукс-Клану, а Івана Грозного, людину з сильною волею і характером, безхарактерним і безвольним, чимсь на кшталт Гамлета»[26].

Насправді опричники, цей своєрідний ескадрон смерті, мали завдання катувати і вбивати внутрішніх ворогів царя. Сумнозвісні своїм насильством і незрівняною жорстокістю, вони не корилися нікому, крім царя, і вдавалися до найтяжчих звірств: крім грабунків і калічень, вони заподіяли смерть приблизно 10 000 осіб. Але Сталін, очевидна річ, мав потребу героїзувати минуле, щоб краще виправдати власні злочини.

Це відродження традицій царської доби мало дати змогу Сталіну переконати народ воювати за велику Росію і змогу зміцнити свою владу над країною. Він знову запровадив погони на військовій формі, військові нагороди, названі іменами видатних полководців давніх часів (Суворова, Кутузова, Невського, адміралів Ушакова і Нахімова), реабілітував георгіївську стрічку з барвами (жовтогарячою і чорною) імператорського військового ордену, який запровадила Катерина II і перейняла біла армія під час громадянської війни, наказав додавати епітет «гвардійський» до назв надто заслужених полків та дивізій, як і за царської доби, ушанував козаків, завдання яких до Жовтневої революції полягало в охороні кордонів імперії та придушенні будь-яких бунтів, змінив національний гімн, щоб уславити велику Росію, і т. ін.

Але найразючішою зміною було, безперечно, зближення між комуністичною владою і Російською православною церквою. У вересні 1943 року Сталін зустрівся в Кремлі з трьома митрополитами й уклав із ними своєрідну угоду. Невдовзі скликали собор для виборів патріарха, відкрили духовні семінарії та академії. Не тільки не закрили тисячі церков, що їх відкрили німці на окупованій території, а й реставрували деякі. За кілька років число священиків і дияконів круто зросло. Відтоді церква, перебуваючи під пильним контролем таємної поліції, мала служити інтересам Батьківщини.

Строката гордість

Дивна річ, саме територіальні завоювання Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, посприяли відродженню комуністичної ідеї. Ця ідея, здається, стала необхідною для ідеологічного виправдання нового завоювання територій Російської імперії після Жовтневої революції. Відтепер ішлося про її запровадження у Східній Європі manu military, збройною силою, з підтримкою місцевих комуністичних партій «братніх» комуністичних режимів, вірних Москві, та про повну інтеграцію у складі СССР