Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

зі шкури, прагнучи уславити режим і засвідчити щасливе життя колгоспників та робітників. Як і всі совєтські громадяни, я любила деякі фільми цього жанру, наприклад «Веселі хлоп’ята» (1934 р) Григорія Александрова (колгоспник відкриває в себе талант джазмена) або «Семеро сміливих» (1936 р.) Сергія Герасимова (героїчна полярна експедиція). Проте, незважаючи на зусилля пропаганди, комуністична ідея, зіткнувшись із реальністю, втрачала блиск. Сталін, дедалі більш параноїчний, усюди бачив ворогів та шпигунів і наказав своїй політичній поліції нещадно переслідувати їх. Саме отак були знищені члени комуністичної еліти, зокрема давні більшовики, всі колишні члени різних політичних партій минулих літ, зокрема й революційних не більшовицьких партій; люди з усіх соціальних верств, арештовані для збільшення цифри; національні меншини, скажімо, поляки та корейці, яких Сталін запідозрив у потенційній «невірності». Чистки досягли свого апогею, коли в 1937–1938 рр. протягом року стратили приблизно 700 000 осіб. У таборах ГУЛАГу тоді перебувало 1 881 570 осіб.

Незважаючи на «ліквідацію» «зрадників» і «шпигунів», зізнання яких отримували під безглуздо жорстокими тортурами, мовчазне невдоволення зберігалося й далі. Воно поставало в кошмарах Сталіна, коли з’явилася гітлерівська загроза: як населення, цілковито знекровлене вимогами та нестерпними умовами праці й життя, зможе оборонятись у разі нападу? Чи підійметься воно на захист батьківщини комунізму?

Розділ III

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВОРОТ ДО РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Перед лицем піднесення нацизму і загрози нападу Сталін намагався розвинути патріотичні чуття російського народу і знову дозволив релігійні обряди. Месіанська ідея втілювалася тепер у битві, яку провадили комуністична Батьківщина, ба навіть просто Батьківщина, проти абсолютного зла.

1930-ті роки. Хмари збираються над Європою: швидке утвердження нацизму в Німеччині, поразка республіканської Іспанії, піднесення фашизму в багатьох країнах Старого Світу. Боротьба з комунізмом — головна мета, яку проголосила нацистська Німеччина, небезпека нападу стала відчутною. Водночас із гучними публічними судовими процесами над багатьма провідними постатями Комуністичної партії, а також із чистками Сталін мало-помалу здійснив поворот до великоруського націоналізму, що взяв гору над інтернаціоналізмом і недвозначним осудом «похмурого царського минулого». Цей націоналізм вихваляв героїчне минуле російського народу і його першорядну роль у переможному марші СССР.

У березні 1937 року газета «Правда» заявила, що історики совєтської історичної школи, яку заснував Михайло Покровський (1868–1932), більшовик із першої години, — «вороги народу». Адже, дотримуючись суто марксистського духу, хіба вони не вважали патріотизм за буржуазний феномен? Відтоді совєтська історіографія уславлювала багатовікову боротьбу росіян проти німецької експансії. Піднесли до небес Олександра Невського (1220–1263), новгородського князя, що уславився перемогами над шведами (1240 р.) і тевтонцями (1242 р.), а Сергію Ейзенштейну (1898–1948) доручили зняти фільм про нього, тож цей князь увійшов до пантеону совєтських героїв. Для цього режисера, що певною мірою потрапив у неласку до режиму, бо ж його естетика погано узгоджувалася з приписами соціалістичного реалізму, таке замовлення стало рятівним колом. Ось як він говорив про це:

«Патріотизм — моя тема. Такою була моя перша думка, коли мені доручили відтворити на екрані XIII сторіччя... Ми хочемо, щоб наш фільм не тільки ще більше мобілізував тих, хто опинився в осередку боротьби проти фашизму у світовому масштабі, а й навівав твердість, сміливість і впевненість у ті частини народів світу яким здається, ніби фашизм... непереможний»[22].

Вплив цього фільму, що вийшов на екрани 1938 року, був значно підсилений геніальною музикою Сергія Прокоф’єва (1891–1953), що повернувся в СССР після двадцятьох прожитих за кордоном років. Серця всієї країни билися в унісон:

«Вставайте, люди русские! На славный бой, на смертный бой!.. На Руси родной, на Руси большой, не бывать врагу! Поднимайся, встань, мать родная, Русь!»

Тут ішлося не про окремий випадок. Починаючи з другої половини 1930-х років, з’явилися численні книжки та фільми, присвячені «прогресивним» історичним постатям російської історії. Таким був дух нової історичної доктрини, яка уславлювала патріотизм і утверджувала важливість індивідів у ході історії. То був вправний спосіб виправдати культ Сталіна, зміцнюючи водночас патріотичні чуття.

Проте гітлерівська загроза набувала виразнішого характеру. Тоді совєтська Комуністична партія, яка доти засуджувала нацизм, здійснила приголомшливий повний поворот. У серпні 1939 року Гітлер і Сталін підписали пакт про ненапад, що передбачав, зокрема, поділ значної частини Східної Європи. Наступного місяця армії обох країн розшматували Польщу і організували спільні паради. НКВД без найменших докорів сумління передав гестапо понад 300 німецьких антифашистів, серед них і євреїв, що, тікаючи від гітлерівського режиму, знайшли собі притулок у СССР[23]... Потім СССР узяв під свій контроль балтійські країни, Західну Україну та інші території. Паралельно батьківщина соціалізму і батьківщина націонал-соціалізму уклали торгівельну угоду: СССР мав постачати Німеччині зернові, бавовну, нафту, продукти нафтохімічної промисловості, фосфати і марганець; Німеччина мала поставляти в СССР здебільшого високоякісну сталь і складні верстати. Іронія долі: фільм «Олександр Невський» вилучили з кінотеатрів. Натомість, щоб гідно вшанувати німецько-совєтський пакт, Сталін доручив Ейзенштейну інсценізувати у Великому театрі «Валькірію» Ваґнера.

Воєнна катастрофа

Німецький наступ у червні 1941 року заскочив Сталіна зненацька. Проте реакція величезної совєтської армії стала для нього ще більшою несподіванкою: краще спорядженіша й численніша за вермахт, вона всупереч усім сподіванням відступила, а її солдати та офіцери масово здавалися в полон. Загальну кількість совєтських військовополонених оцінюють у понад 5 млн. Багато їх здалися протягом перших місяців війни. Сучасні російські історики мають звичай пояснювати цю початкову катастрофу німецькою «підступністю» і недосвідченістю командування, значну частину якого стратили під час великих чисток. Але це пояснення недостатнє: можна стверджувати, — і я теж дотримуюсь такої думки, — що бажання провадити «славный бой, смертный бой» аж ніяк не надихало війська. Саме це й пояснює астрономічне число військовополонених: цілком очевидно, що, потрапивши в оточення, численні совєтські військові воліли радше піти в полон, ніж загинути за Батьківщину та ідеали комунізму.

Ще дивнішим і значущішим було те, що в містах і селах німців часто зустрічали як визволителів. Це безперечно було так на нещодавно завойованих територіях, скажімо в Західній Україні та Західній Білорусі (територіях, які належали Польщі, Румунії та Чехословаччині і були населені здебільшого українцями), в балтійських країнах, а також у деяких російських регіонах. Хто пам’ятає сьогодні про Локотську республіку, що проіснувала від листопада 1941 року до серпня 1943 року? Вона займала територію понад 10 000 км2, мала десь 580 000 осіб населення і свою армію — Російську