read-books.club » Любовні романи » Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням 📚 - Українською

Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

218
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням" автора Наталія Довгопол. Жанр книги: Любовні романи / Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 49
Перейти на сторінку:
запеклим ворогом дім?

– Я маю ще один дім, – відрізала вона.

– І що ж то за дім? Крислатий дуб на святилищі Велеса?

– Мазанка в Києві! – відрізала вона й сама здивувалася своїй балакучості.

Та яке його діло! І до її мазанки, і до її помсти…

– У мене хрещений в Києві мешкає! – зрадів Олесь. – Дядько Андрій. Саме туди я й збираюся.

Рута поглянула на хлопця спідлоба.

– Мій хрещений – вельможа, велика людина в Києві. Він допоможе відбудувати хутір і, звісно, помститися тим, хто зробив таке зі мною й безневинними людьми! Хто вчинив таку кривду тобі… – вкрадливо пролунав голос хлопця.

Ні, не Олесь був її ворогом, зовсім не Олесь… Принаймні, не зараз.

Нігті Рути боляче впивалися в її долоні. Вона думала, вона вагалася.

Чим вона ризикує? Нічим! Бо нічого в цьому світі вже не має. А хіба мертвим не все одно, чи дотримає вона своєї обіцянки?

– Добре, – нарешті відповіла дівчина, і тієї ж миті відчула, як падає тягар із душі.

Вона погодилася йти з Олесем, і одразу ж в її житті з'явилася мета. Нехай це всього лише помста, але яка ж вона має бути солодка!

Човен повільно спускався вниз по Десні. Рута лише кермувала, а швидка течія несла його повними річковими водами. Цей човен належав Руті. Колись його подарував їй чернігівський тесля, якого вона вилікувала від пропасниці. Захований у воді між верболозів, він лишився неушкодженим. Ба більше: на дні лежали її власні рибальські снасті.

Рута взялася за весла й відвела човен на середину ріки. Весна була рання, тож крига майже усюди вже скресла. Човен вільно плив за течією, потрібно було лише пильнувати острівки льоду, зарості очерету й несподівані повороти.

– Навіть не питаю, чи вмієш керувати човном, – насмішкувато сказала Рута своєму новому поплічнику. – Упала я з тобою в біду, як курка в борщ! Добре, хоч обличчя твоє сьогодні без білил, бо перед рибами мені за тебе було би соромно. До речі, хоч знаєш, як ловити рибу?

Юнак не відповів, тісніше обіймаючи свої коліна – робилося холодно й збиралося на дощ.

– То що ми робитимемо в Києві? – запитала дівчина, розмотуючи рибальську сітку й протягуючи один кінець Олесю. – Ти впадеш у ніженьки своєму хрещеному й попросиш його по-батьківськи поговорити з твоїм братом? Мовляв, не роби так більше, то не чемно ображати малих і кволих!

– От щоб ти так сміялася, коли я зберу ціле військо людей і піду з ними прямісінько на наш Чернецький замок на Поділлі!

– Ой-ой! От пустобрех! Цілий замок на Поділлі! – недовірливо повела бровою Рута. – Звідки ж це у вас той замок узявся?

– Батько заслужив у поході. У нас ще кілька маєтків по Україні розкидано. Бач, за заповітом до Сусанни перейшло мисливське угіддя, до Юрася аж два села на Полтавщині, а мені дістався наш хутір. Але замок! Замок наш спільний, родовий. Тим паче, навіщо він їм? Сусанна має величезний спадок від своїх колишніх чоловіків, а Юрко – власний палац у Карпатах. Один мадярський володар видав за нього свою дочку. Кажуть, дочка була, наче та ворона – із о-отакенним носом, і ніхто не хотів її брати, навіть із маєтком. Але Юрась завше мав слабину до всяких почвар. І до грошей.

Рута сиділа, мов німа. Вона вже полишила сітку й зовсім забула про веслування, і лише бездумно кусала ніготь великого пальця на правиці. Стрепенулася лише тоді, коли Олесь легенько ударив її по руці.

– Гей, що ти робиш? Це бридко! – скривився він. – Сама не красуня, ще й нігті погризені будуть!

Правиця Рути відвісила хлопцю взаємний ляпас.

– Пильнуй! – пригрозила йому вказівним пальцем вона. – І не смій мене торкатися, бо сам зробишся почварою, і твій брат, не доведи Господи, переплутає тебе з його малжонкою[11]!

Веселий сміх Олеся покотився річковими луками.

– О, а ти маєш хист до жартів! Готуйся багато жартувати, бо як підемо до мого хрещеного, видаватимемо тебе за мою дружину.

– Із якого це переляку?

– Так певніше. Дядько мій, Андрій Литовець, казав, що як одружуся, дасть мені на весілля сорок кіп грошів[12]. А за ті сорок кіп можна таке військо найняти… вишколених козаків!

Рута лише повела плечем. Щодалі вони плили, то більше сумнівів виникало в її голові. Прикидатися дружиною цього пустобреха, споряджати військо, іти через усю Київщину й Подільську Україну аж до замку, у чужий край, де люди говорять тарабарською, а то й – гляди – мають по кілька голів! Хто там їх, мадяр, розбере… Але потім вона уявляла Юрася в своєму маєтку на синій горі… Де й бралися сили, щоб піднімати весло, закидати сітку та хотіти жити далі. Принаймні для того, щоб іще раз зазирнути тому покидьку в вічі.

Другий день минав так само, як і перший, – Рута з Олесем знову сперечалися. Здається, тиша панувала лише вночі, коли вони обоє, виснажені дорогою й переживаннями, заснули край догораючого багаття в нашвидкуруч зібраному Рутою з соснових гілок курені.

Зранку ж легкий вітерець знову звивав баранці на рівному річковому плесі, з-за хмар зрідка визирало ще не дуже привітне весняне сонце, де-не-де траплялися села й поодинокі хатки, над якими димом стелився домашній затишок. Олесю було холодно й голодно, і він постійно про це нагадував. Усе його тіло нило від сидіння в човні, і він відмовлявся більше їсти прісну рибу. Рута намагалася обміняти їхню небагату здобич на сіль, хліб і молоко, але в прирічних селах усі ледь не з дитинства самі були рибалками, і лише на одному хуторі пухка молодиця, що саме прала одежу в річці, пожаліла подорожніх і винесла їм теплу хустку, півхлібини й кілька торішніх зморщених яблук. Олесь дивився на ті яблука, ніби вони були найціннішим скарбом, що він коли-небудь тримав у руках.

– От, паночку, ти й жебраєш! – кпинила над ним Рута, пускаючи веселі бісики своїми каро-зеленими очима.

– Ай, відчепися, стерво! – закинув він, впиваючись зубами в яблуко. – Ти ж, наче, відьма. Могла б і начаклувати якоїсь свіжини чи холодцю з хроном!

– Я тобі скільки разів казала – я можу лише лікувати!

– Тобто тобі не до снаги перетворити мене на ящірку?

– Але мені до снаги скинути тебе з човна, як будеш багато базікати! А візьми покеруй-но, твоя черга веслувати, розніжене паненя! – ткнула його веслом Рута.

Та Олесь не помітив того весла, він вдивлявся в річкове плесо перед собою. Весло боляче вдарило його по плечу, що він

1 ... 8 9 10 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"