Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— Е-е-е-е, — я зосереджено шукаю чайну ложечку, а вона тягнеться, щоб показати шухляду, де вони лежать.

— О, є, — кажу, схопивши ложку одночасно з нею.

Вона відсмикує руку, сміється, щоб пом’якшити збіг.

Я починаю набирати гранули кави, а вона вмощується на стілець, підклавши одну ногу під себе.

— На твоє питання… Ні, Сара не розповідала, яку ти любиш каву, але я мав здогадатися, можна й так сказати, — я повертаюся та спираюся на кухонну стійку, роздивляючись її. — Я б сказав, ти п’єш міцну. Дві ложки, — я звужую очі, а вона дивиться на мене без жодного натяку. — Цукор, — кажу, закинувши руку за шию, — ні. Ти хочеш, але відмовляєш собі в цьому.

Що це, в біса, я торочу? Можна подумати, що я до неї чіпляюся. Але я не… Я справді не чіпляюся. Найменше у світі мені хотілося б, аби вона подумала, що я якийсь альфонс. Тобто, у мене було скількись дівчат, із деякими навіть доходило до серйозного, але те, що зараз із Сарою, чомусь відчувається зовсім по-іншому. Більш… не знаю. Я тільки знаю, що не хочу, щоб воно швидко колись закінчилося.

Вона піднімає обличчя та хитає головою:

— Дві ложечки цукру.

— Кепкуєш з мене, — сміюся.

Вона знизує плечима.

— Я люблю дві ложки цукру. Іноді дві з половиною, якщо під настрій.

Настрій для чого, питаю я себе. Що може змусити її захотіти більше цукру? Боже, мені справді треба вибиратися з цієї кухні та повертатися в ліжко. Я гадаю, мій мозок лишився десь під подушкою.

— Насправді, — каже Лорі, встаючи, — не думаю, що мені взагалі зараз хочеться кави.

Вона обертається до дверей, та я не бачу виразу її втомлених очей. Може, я чимось її образив. Я не знаю. Можливо, вона просто виснажена або її нудить. Бувало, що я справляв на жінок такий ефект.

Лорі

— Ну, що ти думаєш?

Кілька хвилин на четверту, ми із Сарою вмостилися біля світло-блакитного кухонного столу. Наша домівка приведена в більш-менш нормальний стан, і тепер ми обидві тримаємо долонями великі горнятка кави та доїдаємо рештки частування. Ялинка, яку ми затягли сходами нагору кілька днів тому, має такий вигляд, ніби її атакувала зграя котів, але за винятком цього та кількох розбитих келихів ми досить легко відбулися. Я чула, як Джек пішов десь опівдні. Я ганебно провалила спробу триматися на висоті в цій ситуації та крізь жалюзі в спальні спостерігала, мов якийсь маніяк із фільму жахів, як він іде вулицею.

— Усе минуло нормально, правда? — кажу я, удаючи, що не зрозуміла, про що питає Сара, вигадуючи для себе трохи часу на обдумування.

Вона розширює очі, ніби думає, що я навмисно її дурю.

— Ти знаєш, про що я. Що ти думаєш про Джека?

Отже, почалося. Ледь помітна тріщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навіть не підозрює про це. А я мушу придумати, як не дати їй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прірву, куди впадемо ми обидві. Я усвідомлюю: це — один-єдиний шанс, коли я могла б зізнатися; це — єдина можливість, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надією. Я до цієї миті навіть не знала, чи достеменно уявляю собі все, що відбувається. Подумки обіцяю собі замовкнути назавжди.

— Здається, він… милий, — кажу я, свідомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнішого чоловіка, якого я колись бачила.

— Милий? — глузує Сара, — Лорі, милий у твоїх вустах — це оцінка для пухнастих капців, чи — я не знаю — для шоколадних тістечок, чи ще чогось такого.

Я тихенько сміюся.

— А знаєш, я страшенно люблю пухнасті капці.

— І шоколадні тістечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Він… — Сара мовчить і думає. «Сніжинки на язиці, — хочу підказати я, — чи бульбашки у вінтажному шампані».

— Дуже милий? — я всміхаюся. — Так краще?

— Близько навіть не те. Він… він — ріжок із кремом, — вона хтиво сміється, потім замріюється, переводить очі на мене. Та я не думаю, що готова слухати, як вона намагається переконати мене в Джекових чеснотах. Я знизую плечима й переводжу тему, поки вона не почала знову говорити.

— Окей, окей. Він… гаразд, він, здається, любить веселощі, легкий у спілкуванні, і ти, цілком очевидно, окрутила його навколо свого тендітного пальчика.

Сара рохкає.

— Ну, правда, правда? — вона згинає свій мізинець та махає ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга має вигляд чотирнадцятилітньої: обличчя відмите від макіяжу, волосся спускається двома довгими косами на футболку з логотипом «Мій маленький поні».

— Ти його таким уявляла?

О Боже, Саро, будь ласка, не підштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак…

— Не впевнена, чого саме я очікувала, чесно, — кажу, бо це майже правда.

— Еге ж, звісно, ти ж мала уявити собі в голові якийсь образ.

У моїй голові був образ Джека О’Мари протягом дванадцяти місяців поспіль.

— М-м-м, так. Я гадаю, він дійсно схожий на той тип чоловіка, який, на мою думку, є для тебе ідеальним.

Вона опускає плечі, ніби сама думка про те, який він дивовижний, витягує з неї енергію, і знову сидить зі скляними очима. Відчуваю полегшення. У нас обох похмілля — гідне виправдання для браку ентузіазму.

— Але він вогонь, га?

Я негайно опускаю очі до свого горнятка, намагаючись знищити в них паніку та винуватий вираз. Коли ж піднімаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Її непевний вираз свідчить, що вона шукає мого схвалення. Я і розумію її, й серджуся на неї водночас. Сара взагалі найяскравіша жінка в будь-якій окремо взятій кімнаті, дівчина, яка звикла до уваги. Вона могла б стати занадто, як на свій вік, розвиненою, або манірною, або претензійною. Однак не стала. Але правди ніде діти: вона живе життям дівчини, котра може отримати будь-якого хлопця, кого тільки забажає. Частіше за все це означає, що її хлопці здебільшого надзвичайно вродливі, бо, власне, а чому б і ні?

Найбільше мене дивувало (а до цього моменту саме так і було), що наші романтичні стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер…

Якої