Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— Він відрізняється від твого звичного типу, — відповідаю непевно.

Вона повільно киває та прикушує верхню губу.

— Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Він не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазі?

Знизую плечима.

— Гадаю, я не сказала, що він не гарний чи щось таке, просто відрізняється від твого стилю, — роблю паузу та дивлюся на неї з розумінням. — Твій останній хлопець був більш схожим на Метта Деймона, ніж Метт Деймон сам на себе, правда ж?

Вона сміється, бо це так і було. Я навіть помилково назвала його Меттом в очі. Але то було нічого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потім Сара вирішила, що, яким би вродливим він не був, це не виправдовує того, що він телефонує матусі тричі на день.

— Джек здається якимось дорослішим, — вона зітхає та обіймає горнятко долонями. — Так, ніби всі інші були хлопцями, а це — чоловік. Смішно звучить?

Я хитаю головою й усміхаюся, попри свою безнадію.

— Ні, для мене не смішно.

— Напевно, він рано подорослішав, — каже Сара. — Утратив батька кілька років тому — рак, здається, — вона замовкає, замислюється. — Певний час після цього мусив підтримувати маму з молодшим братиком.

Серце моє ледь не розривається від жалю за ним. Мені не треба розповідати, яким спустошливим це може бути.

— Він, здається, дуже крутий хлопець.

Їй ніби полегшало від моєї оцінки.

— Так, він саме такий. У нього дуже особлива крутість. Він не йде за натовпом.

— Найкращий шлях.

Вона сидить у повній тиші кілька секунд, потім починає знову:

— Ти йому подобаєшся.

— Він це сказав? — намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з відтінком відчаю. Але, якщо так і вийшло, Сара не помітила.

— Я просто знаю. Ви двоє маєте стати найкращими друзями. — Вона всміхається, відсовує стільця та встає. — Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пізнаєш.

Вона виходить з кухні, минає мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання підскочити та обійняти її з усією силою. І попросити вибачення, і благати про те, щоб вона мене зрозуміла. Але натомість підтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Богові, невдовзі я вирушаю на Різдво до своїх. Мені вкрай необхідний час для самої себе, щоб я змогла розробити план, як, у біса, жити далі.

2010

Новорічні обітниці

Минулоріч я дала собі дві обітниці:

1. Знайти свою першу справжню роботу в журналі. Ну, можу з упевненістю сказати, що блискуче провалила це завдання. Двічі я схибила, написала кілька фрілансових статей із тих, що ніколи не дочекаються публікації. Результат не дуже вдалий, правда ж? Мене лякає й пригнічує те, що я досі працюю в готелі. Я бачу, як легко люди застрягають у рутині, відмовляючись від своїх мрій. Але я не здаюся. Поки що ні.

2. Знайти того хлопця з автобусної зупинки. З формальної точки зору, гадаю, можу поставити тут галочку. Тепер на власному досвіді я переконалася в тому, що новорічні обітниці треба формулювати максимально точно. Але хіба я могла уявити, що у своєму бажанні треба уточнювати: «Нехай моя найкраща подруга в жодному разі не знайде мою рідну душу раніше за мене, нехай вона в нього не закохується»? Красно дякую, Всесвіте, ти мене почув. А щоб тебе підняло й гепнуло!

То які в мене обітниці на цей рік?

Уторопати, як його розлюбити.

18 січня

Лорі

Ось уже місяць минув, відколи я виявила, що ми із Сарою, не змовляючись, запали на одного хлопця, і, попри власну обітницю, не можу анітрішки втамувати біль. Набагато легше було, коли я не знала, хто він такий, я тоді мала розкіш уявляти його, фантазувати про те, як зіштовхуюся з ним у переповненому барі чи помічаю за чашкою кави в кав’ярні, про те, як його очі знаходять мої та ми обоє пригадуємо й радіємо тому, що зірки нарешті знову звели нас разом.

Але тепер я точно знаю, хто він. Він — Джек О’Мара, і він належить Сарі.

Усі різдвяно-новорічні свята переконувала себе, що тепер, коли я знаю, хто він, мені буде легше, що має бути щось таке, яке в реальному житті мені в ньому не сподобається, чи те, що він із Сарою нарешті якось перепрограмує власний образ у моїй голові на роль платонічного друга, замість ролі чоловіка, який розбив моє серце. Я напихалася святковими стравами та вешталася з Дерілом, удаючи, ніби у всіх усе гаразд.

Але відколи я повернулася до Лондона, стало гірше. Бо я брешу вже не тільки собі — я брешу Сарі. Як, на Бога, люди влаштовують різні оборудки? Навіть оця найменша брехня вже спричиняє постійне відчуття межі зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала своє безпорадне ридання про те, що я не винна, і про те, що сталося непорозуміння, та винесла собі жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледіла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоєним гострим зміїним язиком. Не хочу навіть зізнаватися собі в цьому, але кожної миті згоряю від жалюгідних ревнощів. Це бридка емоція. Була б я релігійною, то не виходила б зі сповідальні. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-іншому, коли гадала, що не зробила нічого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як і раніше, хоч і загнана до глухого кута, але такі моменти тривали недовго. Раптом також з’ясувалося, що я, виявляється, ще й актриса. Я на сто відсотків упевнена: Сара й гадки не має про цю ситуацію, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деінде, окрім нашої квартири, коли там кілька разів з’являвся Джек.

Але сьогодні моє везіння офіційно від мене відвернулося. Сара запросила його на кіно й піцу, але при цьому дала зрозуміти: вона хоче, щоб я тісніше з ним познайомилася. Вона так і сказала, коли вранці перед виходом