Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

сеанси почали змінюватися. Спершу зміни були ледь помітні. Під час розмов Белль дедалі частіше порушувала тему нашого спільного відпочинку у Сан-Франциско, а невдовзі почала говорити про це на кожній нашій зустрічі. Щоранку вона лежала в ліжку зайву годину, аби помріяти про те, яким він буде: як вона лежатиме в моїх обіймах, замовлятиме сніданок у номер, як ми їздитимемо на ланч до Саусаліто, а пополудні поринатимемо в легкий сон. Белль уявляла, що ми одружені й щовечора вона чекає на мене вдома. І наполегливо зауважувала, що могла б прожити решту життя абсолютно щасливою, якби знала, що кожного вечора я повертатимуся до неї додому. Їй не потрібно було багато часу — Белль залюбки згодилася б на роль другої дружини, аби проводити зі мною годину або дві на тиждень. За таких умов вона провадила б здорове і щасливе життя до останнього дня.

Мабуть, ви можете уявити, що на той час я вже почувався трохи незручно. А невдовзі це відчуття посилилося. І я почав щосили борсатися. Докладав усіх можливих зусиль, щоб допомогти їй побачити реальну картину світу. Майже на кожному сеансі я згадував про свій вік. Про те, що мине три-чотири роки — і я опинюся в інвалідному візку. А за десять років мені виповниться вісімдесят. Я запитував: скільки, на її думку, я ще проживу? У моїй родині чоловіки вмирали молодими. Мій батько в такому віці вже п’ятнацять років лежав у труні. Вона ж переживе мене, як мінімум, на двадцять п’ять. Коли ми зустрічалися, я навмисно перебільшував свої неврологічні проблеми. А одного разу й узагалі зімітував падіння — ось яким був мій розпач. Я повсякчас повторював, що людям похилого віку бракує енергійності. Казав, що о пів на дев’яту вечора мені вже хочеться спати. А відтоді, як я востаннє дивився випуск новин о десятій, минуло вже зо п’ять років. Мій зір погіршується, розвинувся плечовий бурсит, диспепсія… а моя простата, метеоризм, закрепи? Я навіть міркував над тим, щоб придбати слуховий апарат.

Та все це було жахливою помилкою. Я помилявся на сто вісімдесят відсотків! Це тільки розпалювало її апетит. Нею оволоділа збочена ідея про мою неміч та недієздатність. Белль фантазувала, як зі мною станеться серцевий напад, дружина мене покине, а вона переїде до мого дому, аби про мене дбати. Ось якою була одна з її найулюбленіших мрій про таку турботу: вона готувала б для мене чай, мила мене, міняла постільну білизну й піжаму, присипала мою шкіру тальком, а тоді знімала б із себе одяг і заповзала до мене під прохолодні простирадла.

Через двадцять місяців покращення стану Белль було очевидним. Вона з власної волі вступила до «Анонімних наркоманів» і тричі на тиждень ходила на зустрічі. А ще почала займатися волонтерською роботою у школах гетто — розповідала дівчатам-підліткам про контроль народжуваності та СНІД. Крім того, Белль вдалося потрапити до програми МВА у місцевому університеті.

Що ви кажете, Ернесте? Як я міг знати, що вона говорить мені правду? Розумієте, я ніколи не мав сумнівів щодо Белль. Звісно, вона мала певні недоліки, але її чесність, принаймні зі мною, видавалася майже компульсивною. З самого початку (гадаю, я вже про це розповідав) ми уклали своєрідну угоду про взаємну й абсолютну чесність. Протягом перших тижнів терапії вона приховувала деякі неприємні моменти своїх походеньок, але не могла цього витримати: Белль охоп­лювали божевільні думки, а ще вона була переконана, що я вмію їх читати та можу виключити її з терапії. Щоразу вона просто не могла дочекатися наступної зустрічі, аби в цьому зізнатися, і тому телефонувала мені, якось навіть після опівночі, щоб усе було чесно.

Ви озвучили гарне запитання. Ставки були зависокі, щоб отак просто вірити її словам, тож я зробив те саме, що зробили б і ви: перевірив усе, що міг. Саме тоді я кілька разів зустрівся з її чоловіком. Він відмовився від терапії, але погодився допомогти прискорити темп лікування Белль і підтвердив усі її слова. Крім того, він дозволив мені зв’язатися з консультантом із «Християнської науки» — за іронією долі, вона саме отримувала ступінь доктора філософії з клінічної психології та читала мою працю. Ця жінка також підтвердила історію Белль: активне вирішення проблем шлюбу, жодних порізів, наркотиків, громадська робота на волонтерських засадах. Так, Белль грала за правилами.

Ернесте, а що в цій ситуації зробили б ви? Що? Передусім не опинилися б у ній? Авжеж-авжеж, я розумію. Надто проста відповідь — ви мене розчарували. А скажіть-но, Ернесте, якби вас там не було, де б ви були? У своїй лабораторії? Чи в бібліотеці? О, ви були б у безпеці. Там, де слід, у комфорті. Та де був би ваш пацієнт? Десь в іншому світі — ось де! Так само чинили й двадцять психотерапевтів Белль, які лікували її до мене, вони всі обирали один і той самий шлях. Але я психотерапевт іншого штибу. Рятівник загублених душ. Я відмовляюся ставити на пацієнтові хрест. Зламаю собі шию, викладуся на всі сто, але спробую все, аби врятувати пацієнта. Усе своє професійне життя я чинив саме так. Знаєте, яка в мене репутація? От поцікавтеся. Запитайте вашого керівника — він знає, адже відправляв до мене десятки пацієнтів. У психотерапії я є останньою надією. До мене потрапляють пацієнти, від яких відмовилися інші психотерапевти. Бачу, ви кивнули. Чули таке? Чудово! Добре, що ви розумієте: я не якийсь старий дивак.

Тож спробуйте уявити себе на моєму місці! Що, чорт забирай, я міг зробити? Я почав нервувати. Докладав усіх можливих зусиль: гарячково інтерпретував, мов навіжений, так, ніби від цього залежало все моє життя. Я інтерпретував усе, що рухалося. І мене почали дратувати ілюзії Белль.

Візьмімо для прикладу її божевільну фантазію про наш шлюб — буцімто вона протягом усього життя готова чекати цілісінький тиждень, аби провести зі мною одну чи дві години. «Яке ж то буде життя і що то за стосунки?» — запитував я. То були не стосунки, а якийсь шаманізм. Спробуйте поглянути на ситуацію моїми очима, а я за таких умов сказав би: «І що, на її думку, за такої домовленості отримаю я?» Зцілити її годиною своєї присутності? То було нереально. Хіба ж це стосунки? Ні! Ми не поводилися природно одне з одним — для неї я був своєрідною іконою. А її нав’язлива ідея зробити мені мінет і проковтнути мою сперму? Знову-таки — це було за межами реальності. Белль відчувала порожнечу всередині себе й прагнула заповнити її моїм єством. Невже вона не розуміла, що робить, невже не усвідомлювала, що не можна сприймати уявне як реальне? І як довго, на її думку, ковток моєї сперми заповнюватиме цю порожнечу? Та вже за кілька секунд соляна кислота шлункового соку залишить від нього окремі фрагменти ланцюжків ДНК.

Слухаючи мої фанатичні інтерпретації, Белль тільки похмуро кивала, а тоді бралася до свого плетіння. Опікунка з «Анонімних наркоманів» навчила її плести, і вже кілька тижнів Белль невпинно працювала над светром із візерунками-косами, який я мав носити під час нашого спільного відпочинку. Мені так і не вдалося похитнути її впертість. Щоправда, вона таки визнавала, що вибудовує своє життя на ґрунті фантазій. Можливо, ця жінка й справді шукала архетип старого й мудрого чоловіка. Та хіба ж це погано? Окрім участі в програмі МВА, вона слухала курс із антропології та читала «Золоту