Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

зацікавлення власною особистістю; Белль записалася на університетські курси з поглибленого вивчення психопатології та почала писати автобіографію, зокрема спогади про роки свого дитинства. Поступово вона згадувала чимраз більше деталей, як намагалася віднайти матір у нескінченній вервечці гувернанток, які на неї не зважали — більшість із них звільнялися вже за кілька місяців, бо її батько фанатично наполягав на дотриманні ідеальної чистоти й ладу. Страх, який він відчував перед мікробами, узяв під контроль життя Белль. Тільки уявіть: до чотирнадцяти років вона не відвідувала школу й навчалася вдома, бо він боявся, що донька принесе додому шкідливі бактерії. Як наслідок — у Белль було дуже мало близьких друзів. Ба більше — вона дуже рідко могла піти з ними десь перекусити, бо їй забороняли їсти за межами домівки. Про те, щоб запросити друзів додому взагалі не йшлося — Белль лякала сама думка про те, що вони спостерігатимуть за дивакуватою поведінкою батька: рукавички, миття рук між подачею страв, оглядання рук слуг на предмет чистоти. Їй не дозволялося брати в когось книжки, а улюблена гувернантка Белль втратила роботу через те, що дозволила дівчинці на один день помінятися сукенками з подругою. Дитинство та роль доньки різко добігли кінця, коли їй виповнилося чотирнадцять — саме тоді Белль відправили до школи-пансіону в Ґреноблі. Відтоді вони з батьком контактували дуже рідко, а невдовзі він одружився вдруге. Його нова дружина була красунею і водночас колишньою проституткою. Тітонька Белль, стара діва, зауважувала, що обраниця батька була однією з численних шльондр, із якими він мав стосунки протягом останніх чотирнадцяти років. Можливо, міркувала Белль (і то була її перша інтерпретація за весь період терапії), він почувався брудним, і саме тому повсякчас намагався відмитися, а також не хотів, щоб його шкіра торкалася шкіри доньки.

Протягом усіх цих місяців Белль згадувала про нашу угоду виключно в контексті безмежної вдячності, що її відчувала до мене. Вона називала її «найпотужнішим запевненням», яке будь-коли отримувала. Белль знала, що для неї ця домовленість є справжнім подарунком: на відміну від «дарунків», які вона отримувала від інших мозкоправів (слова, інтерпретації, обіцянки, «терапевтична турбота»), цей подарунок був реальним, до нього можна було доторкнутися. Шкіра до шкіри. То був реальний доказ, що я віддаю себе повністю, аби допомогти їй. То був доказ моєї любові. За словами Белль, її ще ніколи так не любили. Ніхто ніколи не ставив її інтереси вище за свої, вище за правила. Аж ніяк не батько, який жодного разу не подав їй руки без рукавички й до самісінької смерті (а помер він десять років тому) щороку надсилав їй той самий подарунок — жмуток стодоларових банкнот (одна банкнота за кожен рік життя), які були ретельно випрані й пропрасовані.

Наша угода означала ще дещо. Белль подобалася моя готовність порушити правила. А найбільше її захоплювало моє бажання ризикувати, мій відкритий шлях до власної тіні. «У тобі є щось хтиве й похмуре, — казала вона, — і саме тому ти так добре мене розумієш. Гадаю, ми своєрідні однодумці».

А знаєте, Ернесте, мабуть, саме тому ми з Белль так швидко знайшли спільну мову — вона одразу зрозуміла, що я саме той психотерапевт, якого вона потребувала. У виразі мого обличчя було щось пустотливе, а в очах танцювали непоштиві вогники. Белль мала рацію. Вона мене розгадала. Розумниця, що й казати.

І знаєте, я чітко розумів, про що йшлося — жодних сумнівів! Я так само помічаю подібні риси в інших. Ернесте, чи не могли б ви вимкнути диктофон — хоча б на хвильку? Добре. Дякую. Я хотів сказати, що бачу це у вас. Ми з вами сидимо з протилежних боків цього помосту, такого собі суддівського столу, але в нас є дещо спільне. Я вже казав, що вмію читати по обличчях і рідко помиляюся, коли йдеться про такі речі.

Ні? Та годі вам! Ви знаєте, про що я! Хіба ж не з цієї причини ви слухаєте мою казочку з неабияким зацікавленням? Це навіть більше, аніж звичайний інтерес! Я не перетну межу, якщо назву це щирим захопленням? Ваші очі схожі на блюдця. Авжеж, Ернесте, ви і я. У моїй ситуації ви могли б повестися так само. І моя «фаустівська» угода могла б бути частиною вашого життя.

Хитаєте головою. Звісно! Але я звертаюся не до вашої голови. Моя ціль — ваше серце, і, можливо, настане той час, коли ви усвідомите, про що саме я говорив. Ба більше — імовірно, ви побачите себе не тільки в мені, але й у Белль. Така собі трійця. І ми не дуже відрізняємося одне від одного! Гаразд, час спинитися й повернутися до справи.

Стривайте! Ернесте, перш ніж ви знову ввімкнете диктофон, скажу вам іще дещо. Гадаєте, я справді переймаюся думкою комітету з етики? Та що вони можуть зробити? По­збавити мене привілеїв доступу до клініки? Мені сімдесят, моя кар’єра добігла кінця, і я це знаю. Тож навіщо я вам усе це розповідаю? Сподіваючись, що з цього вийде щось добре. Сподіваючись, що, може, ви дозволите крихітній часточці мене проникнути у вас, циркулювати у ваших венах, навчати вас. Ернесте, ви пам’ятаєте, що я говорив про відкритий шлях до власної тіні? Насправді це позитивне явище — йшлося про те, що у вас вистачить мужності й величі духу, аби бути гарним психотерапевтом. А тепер вмикайте ваш диктофон. Прошу, не потрібно відповідати. Коли тобі сімдесят, потреби у відповідях немає.

Гаразд, то на чому ми зупинилися? Отже, минув перший рік — і Белль, поза сумнівом, почувалася значно краще. Жодних зривів. Вона була абсолютно чистою. Вимог з її боку теж поменшало. Подеколи вона висловлювала бажання сісти поряд зі мною; я обіймав її за плечі — так ми зазвичай сиділи кілька хвилин. Це завжди допомагало їй розслабитися та підвищувало ефективність терапії. Наприкінці кожного сеансу я, як і раніше, обіймав її, мов батько, а вона дарувала мені скромний доньчин цілунок. Її чоловік відмовився від сімейної терапії, але дав свою згоду на кілька зустрічей із представником «Християнської науки». Белль сказала мені, що їхні стосунки поліпшилися — скидалося на те, що вони обоє були цим задоволені.

Минуло шістнадцять місяців, і справи йшли чудово. Жодного героїну, взагалі жодних наркотиків, як і порізів, булімії, блювоти чи саморуйнівної поведінки будь-якого штибу. Белль захопилася кількома нетрадиційними течіями: медіуми, терапевтична група, яка зверталася до минулих життів, дієта з водоростей — типові каліфорнійські нісенітниці, що не завдають шкоди. Сексуальні стосунки з чоловіком відновилися, окрім того, в неї трапився невеличкий роман із моїм колегою — отим мерзенним дурником, якого Белль зустріла в тенісному клубі. Та принаймні то був безпечний секс, на відміну від її ескапад у барах і на трасі.

То був найвизначніший психотерапевтичний переворот, який я будь-коли бачив. Белль зауважувала, що то був найщасливіший період її життя. Ернесте, я закликаю вас включити цю жінку у ваші майбутні дослідження. Це буде зіркова пацієнтка! Порівняйте її результат із тим, що його забезпечує лікування від наркотиків: «Рісперидон», «Прозак», «Паксил», «Еффексор», «Веллбутрин»… Повірте, моя терапія однозначно здобуде перемогу. То були найкращі результати за всю мою практику, однак я не міг їх опублікувати. Та що там опублікувати — я навіть не міг нікому про це розповісти. Дотепер. Адже ви мій перший слухач.

Через вісімнадцять місяців