Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

гілку». Белль нагадала мені, що значна частина людства живе згідно з такими ірраціональними уявленнями, як тотеми, реінкарнація, рай і пекло, навіть перенесення лікувального ефекту психотерапії та обожнювання Фройда. «Те, що працює — працює, — зауважувала вона, — а думка про те, що ми проведемо час разом, є ефективною. Це були найкращі миті мого життя, я почуваюся так, неначе ми одружені. Це як очікування, коли знаєш, що невдовзі ти повернешся додому; завдяки цьому відчуттю я рухаюся вперед, я задоволена». Після цих слів вона повернулася до свого плетіння. Клятий светр! Мені хотілося вирвати його з її рук!

Коли ми проминули позначку двадцять два місяці, я почав панікувати. Втратив самовладання, почав її улещувати, хитрувати, благати. Я почав читати їй лекції про кохання. «Ти кажеш, що кохаєш мене, але ж кохання — це стосунки, це турбота про іншого, про його зростання і єство. А ти коли-небудь про мене дбала? Цікавилася, як почуваюся я? Ти коли-небудь думала про моє відчуття провини, страх, про їхній вплив на мою повагу до самого себе, бо ж я усвідомлюю, що чиню неетично? Про те, як це може вплинути на мою репутацію, про ризик, адже під загрозою моя професія, мій шлюб?»

«Згадай, як часто ти нагадував мені, що ми — двоє людей, між якими є зв’язок, — зауважувала на це Белль. — Зв’язок — не більше й не менше. Ти просив мене довіряти тобі, і я довіряла, мабуть, уперше в житті. Тепер я прошу тебе довіритися мені. Це буде нашою таємницею, і я заберу її з собою в могилу. Байдуже, що трапиться. На віки вічні! Що ж до твоєї самоповаги, відчуття провини й переживань з приводу роботи, то хіба ж той факт, що ти як цілитель мене зцілюєш, не є найважливішим? Невже для тебе важливішими є правила, репутація й етика?» Ернесте, ви змогли б гідно на це відповісти? Мені це не вдалося.

Вона натякала, тонко й водночас зловісно, на наслідки, що їх може спричинити моє «зречення» домовленості. Белль прожила два роки в очікуванні вихідних, які ми мали провести разом. Чи зможе вона взагалі комусь довіряти після такого? Скажімо, терапевтові? Та будь-кому! От із приводу цього, говорила вона, варто почуватися винним. Та їй не треба було багато про це розводитися. Я знав, що означатиме моя зрада. Уже понад два роки Белль не вдавалася до саморуйнівної поведінки, але я не мав жодних сумнівів у тому, що своїх навичок вона не втратила. Скажу відверто: я був переконаний у тому, що Белль скоїть самогубство, якщо я порушу нашу угоду. Я все ще намагався вирватися з пастки, однак мої крила тріпотіли дедалі слабше.

«Мені сімдесят, а тобі тридцять чотири, — казав я. — Опинитися в одному ліжку… у цьому є щось неприродне». «Чаплін, Кіссінджер, Пікассо, Гумберт Гумберт і Лоліта», — відповідала Белль, навіть не підводячи очей від свого плетіння.

«Ти доводиш ситуацію до повного абсурду, — зауважував я. — Усе це настільки роздуто, перебільшено, відірвано від реальності. Ці вихідні тебе розчарують».

«Розчарування — то найкраще, що може трапитися, — відповідала Белль. — Ти ж і сам розумієш: це зруйнує мою одержимість тобою, моє «еротичне перенесення», адже саме так ти це називаєш. Тож, як не крути, а терапії це тільки на користь». Та я продовжував крутитися, мов той вуж на пательні: «Але ж мій вік, потенція згасає…»

«Сеймуре, ти мене дивуєш, — зауважувала Белль. — Ти досі не зрозумів, що тут не йдеться ані про потенцію, ані про власне статевий акт. Усе, що мені потрібно, — це бути з тобою, бути у твоїх обіймах як особистості, як жінці. Але не як пацієнтці. Крім того, Сеймуре, — з цими словами вона підняла наполовину виплетений светр перед собою і сором’язливо кинула на мене оком, — це буде найкращий секс у твоєму житті!»

Час добіг кінця. Настав двадцять четвертий місяць — я не мав вибору, тож мусив віддати свій борг. Якби я спробував цього уникнути, це призвело б до жахливих наслідків. З іншого боку, що трапилося б, якби я дотримав слова? Хто знає? Може, вона мала рацію і це справді зруйнує її одержимість? Можливо, відсутність еротичного перенесення вивільнить її енергію і Белль почне краще ставитися до власного чоловіка? Вона не втратить віру в терапію. За кілька років я вийду на пенсію, а Белль ходитиме до інших психотерапев­тів. Може, вихідні у Сан-Франциско стануть проявом найвищої терапевтичної аґапе?[4]

Що ви сказали, Ернесте? Моє контрперенесення? За цих умов з вами трапилося б те саме, бо воно наростало, і то дуже швидко. Я намагався не дозволяти йому впливати на мої рішення. У своїх діях я не керувався контрперенесенням — був упевнений у тому, що не маю іншого раціонального вибору. Я й досі дотримуюся такої думки, незважаючи на все, що сталося. Утім, ця ідея заволоділа мною. Осьдечки я — старигань, який уже віджив своє, чиї кортикальні нейрони щодня руйнуються, зір падає, сексуальне життя скінчилося… Моїй дружині добре вдається відмовлятися від чогось, і від сексу вона вже давно відмовилася. А те, що мене так приваблювала Белль? Не заперечуватиму: я її обожнював. Коли ж вона сказала, що подарує мені найкращий секс у моєму житті, я відчув, що мій зношений гонадний двигун заскрипів і знову запрацював. Однак я хочу дещо сказати вам (і диктофону теж), причому зробити це якомога рішучіше: я зробив усе це не з цієї причини! Можливо, це не видається важливим ані вам, ані комітету з етики, та для мене це питання життя і смерті. Я не порушив угоди, яку уклав із Белль. Я ніколи не порушував домовленостей із жодним зі своїх пацієнтів. Ніколи не ставив свої потреби вище за їхні.

Що ж було далі? Гадаю, вам це відомо — прогляньте картку, що перед вами. Суботнього ранку ми з Белль зустрілися в Сан-Франциско, щоб поснідати разом у закладі «Mama’s» у Норт-Біч, і не розлучалися аж до вечора неділі. Своїм половинкам ми повідомили, що на вихідні я запланував групу-марафон для пацієнтів. Двічі на рік я проводжу такі групи для десяти-дванадцяти осіб. Белль уже долучалася до такої групи під час першого року свого лікування.

Ернесте, а ви коли-небудь проводили такі групи? Ні? Тоді маю вам сказати, що це дуже потужний інструмент… неабиякий стимул для терапії. Ви маєте про це знати. Коли ми зустрінемося знову (а я певен, що це трапиться, причому за інших обставин), я розповім вам про такі групи. Я проводив їх протягом тридцяти п’яти років.

Та повернімося до того вікенду. Зайти так далеко й не розповісти вам про головне було б нечесно. Тож що я можу вам розказати? Ні, не так — що я хочу вам розповісти? Я намагався зберегти свою гідність, передусім залишитися психотерапевтом, однак це тривало недовго і про це подбала Белль. Вона взялася до справи, щойно ми зареєструвалися в готелі «Fairmont», і невдовзі ми були просто чоловіком і жінкою — і все, абсолютно все, про що доти говорила Белль, втілилося в життя.

Ернесте, я не хочу вам брехати. Я насолоджувався кожною миттю нашого відпочинку, а більшість часу ми з нею провели в ліжку. Я страшенно боявся, що мої труби «заіржавіли», я ж бо не користувався ними вже багато років. Та Белль була вправним «сантехніком» — трохи торохтіння, трохи бряжчання, і все знову запрацювало.

Я три роки звинувачував Белль у тому, що вона живе ілюзіями, і намагався нав’язати їй свою реальність. Але в ті вихідні я потрапив у її світ і зрозумів,