Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Поїхав Дукер, а Кройц з товаришами остався у Меншикова.

Левенгавпт, почувши відповідь Меншикова, скам'янів. Земля захиталася під його ногами. Це ж гірше від Лісної, бо соромніше: «Ні, панове, ні. На таке ми не підемо. Скласти зброю і перейти за Дніпро, це те, на що ми могли б згодитися, але 13 тисяч людей давати в полон? Що собі Меншиков гадає?!».

«Що б собі Меншиков і не гадав, — відповіли йому офіцери, — нам треба прийняти його умови, бо ми не можемо битися. Хто? З чим? І як? Перше мусіли б ми з глуздів збитися, щоб починати таку безвиглядну битву.»

«А що казали Кройц, Травтфетер і Дуглас?» — звернувся Левенгавпт до Дукера.

«Не знаю, — відповів Дукер, — бо при Меншикову годі було питати.»

Левенгавпт учепився тих слів, як останньої дошки рятунку: «Бачите, панове, ми не знаємо, чи Кройц і його товариші годяться на таку соромну капітуляцію, як же ми можемо за них рішати?»

«Тут не про них діло, а про долю армії, — почулося в гурті. — Хай армія рішає.»

«Хай рішає армія! — підхопили інші. — Спитаймо наших людей.»

«Про мене! — махнув рукою Левенгавпт. — Хай армія рішає,» — і післав Дукера до полків, спитатися, чи вони хочуть битися, чи йти в полон?

Три полки заявили рішучо, що вони будуть битися на смерть і життя, а здаватися не бажають. В інших голоси були поділені, але все ж таки багато було за боротьбою, а проти соромної капітуляції. Прийшла черга на Альбедільову роту, зложену з самих загартованих в боях людей. Сиділи на землі й читали молитовники, або співали псалми. «Чому це нас питають? — відповіли. — Це передше не лучалося. Почуємо бувало «вперед» і ідемо, не питаючися, куди і пощо. Наша річ слухати свого вождя, ми вояки. Що нам прикаже вождь, те й зробимо.»

Недалеко від Альбедільової роти стояли козаки й запорожці. Мручко з ними. Преспокійно курили люльки й ділилися салом. Краяли його на такі вузенькі шматочки, що, як Мручко казав, не було що навіть на зуб покласти.

На запит, чого вони хочуть, битися чи йти в полон, сміхом відповіли: «Ми? В полон? Краще чортові в зуби. Ото вигадали забаву. Голосування. Шкода часу. Москалі гнали, висолопивши язики, аж захекалися, і якби на них вдарити негайно, то замість до них іти в полон, може, б ми їх разом із світлішим полонили, а так видихаються, чортові душі, і без бука до них не приступиш.»

«Як же, панове, буде? — наставав на козаків Дукер. — Битва, чи полон?» Мручко шарпнув вус: «Робіть, що хочете. Ми зробимо своє».

Заки Дукер вернувся, у Левенгавпта був уже посол від Меншикова. Світлішому спішно було почути відповідь. Від одного з полонених довідався, що король і гетьман переїхали вже на другий бік і що їх важко буде дістати в свої руки, треба ж тоді хоч Левенгавпта з рештою армії взяти, бо як вернеться голіруч, то буде дубинка в роботі. Та ще боявся фельдмаршал, щоб шведи не отямились, довідавшися, що москалів менше, чим їх. Тому то й наглив. Левенгавпт відповів, що за годину скаже своє рішуче слово, і сам поїхав у табор, щоб на власні вуха почути, чого собі військо бажає. На капітуляцію він не мав охоти. Це для хороброго офіцера надто великий сором. Що скаже його милість король, коли довідається, що шведи без бою побігли, як стадо баранів, у московський полон? Такого ще ніколи не бувало. Потішався надією, що хоробрі шведські батальйони, як побачать його, то сором не дозволить їм згодитися на капітуляцію. Та, на жаль, сподівання завели Левенгавпта. В батальйонах побачив брак дисципліни, хаос і безголов'я. Цілих відділів бракувало, і ніхто не вмів сказати, куди вони ділися. Прямо: були й нема. Розбрелися по комишах, шукаючи човнів, щоб переїхати на другий бік, або, не чекаючи рішення, перейшли до москалів. «Це вже не армія, — погадав собі Левенгавпт, — але один великий труп, який починає розкладатися. З такою армією не побідиш, тільки ще гіршого сорому наберешся».

Тому то в 12 годині післав Меншікову свою остаточну відповідь, що… здається.

«А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене.»

Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не потонути у глибинах розпуки.

8

Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу.

Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, принишкло на землі.

Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, — його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.

Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до

першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!»[3] — гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, — кричали до них, — слухати свого вождя, вождь каже здаватися, — здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»

Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і — альбедільці рушили в свій останній похід.

Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» — почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.

Нараз: «Стій!» — і відділ зупинився, — стояв, як мур.

Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» — крикнув перший. «Хай живе Швеція!» —