Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.
Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.
Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.
«До запорожців! До запорожців!» — кликали альбедільці.
Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.
Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.
З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.
«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», — потішалися.
«Чорта там добуде, — відповідав Мручко. — Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»
«А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?» — питалися.
«Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!»
«А як не допливу?» — спитав котрийсь.
«Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,» — і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, — грозив, — як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.
Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.
«Позір!» — гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», — залунали Мручкові слова.
Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.
«Це не москалі, а шведи!» — крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.
«От тобі лицарська честь!» — промовив Мручко, клякаючи біля покійних.
І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.
Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею.
«…Хай їм наша земля замість рідної буде,» — промовив котрийсь.
А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться».
Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції… Москва бере на нас око!»
І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.
«Не стріляти!» — гукав старий сотник. — «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.»
Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.
«Здавайтеся!» — гукнули до Мручка.
«Приказуйте таким, як ви!» — відповів той.
«З мотикою пориваєтеся на сонце!»
«Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби».
«Ми вашими мозками собак накормимо!»
«Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!»
Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава.
Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль.
Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді.
«Як ви стріляєте, козолупи царські! — сердиться Мручко. — В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?»
Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбирують їх, — це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне.
Одна шведові в рам'я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев'язує рану, а Мручко кричить до москалів: «Трапилось сліпій курці зерно. А ну-те, в мене стріляй.»
І підноситься. Москалі прицілюються, але жоден не влучає в старого сотника. «Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!» Пальба кріпшає, але втрати від неї невеликі. Тільки трьох козаків ранено смертельно. їх відсувають набік, без жалю і помину, бо часу нема. Всіх обгортає боєва гарячка. Мручко насилу здержує своїх людей, щоб не стріляли. «Погодіть! — кричить. — Бачите, вже москалям порожні торби теліпаються! Вистріляли все. А тепер? А тепер, вишкробки чортячі?» — і стає в повний ріст. «Що? Ви до атаки переходите? Через воду! Я вам дам атаку… Хлопці, на місця. Бери на око, приціляйсь… пали!»
Кількадесят крісів зливається в один. Земля дрижить, водні птиці з криком підлітають угору, луна котиться полями. Сіро, тьмаво, — нічого не видно. Тільки чути крик, стони, прокльони й іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче.
Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видко, яке то цільне козацьке око. Ні одна куля не хибила. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.