Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

— Гадаєш, він мене помітив? — спитала Ніка. — Себто по-справжньому. Ой, ну гаразд, гаразд, я сама знаю: він витріщався на нашу сплячу красуню. Але… вона ж трошки той. Із тарганами. Як на мене, в неї жодних шансів, м-м?

Марта, зітхнувши, похитала головою:

— Не будь дурепою, він старший за тебе принаймні років на сім. Для нього це взагалі підсудна справа. А тобі вісімнадцять лише наступного серпня.

— Можна подумати! Пф! Якщо в тебе за тиждень, гадаєш, уже й доросла? А про сім років — знаєш, он у Серкізів різниця взагалі п’ятнадцять — і нічого! Бо справжнє кохання — воно вище за будь-які умовності!

Марта хмикнула, але дипломатично промовчала. Здається, у справжнє кохання вона перестала вірити приблизно тоді ж, коли і в Діда Морозка. З іншого боку, сперечатися із Нікою настрою зараз не було.

Вона відсиділа решту уроків, не надто заглиблюючись у те, про що розповідали; на щастя, був другий день навчання, нічого серйозного. До Інкубатора їхати не треба було, Марта працювала там по вівторках, четвергах і суботах; та й добре, що так: вона сьогодні такого б напрацювала…

Вони прогулялися з Нікою до парку Пам’яті і трохи посиділи на сонечку. Раніше — за часів Аделаїди — тут теж були житлові будинки, але після катастрофи руїни позносили, а на їхньому місці розбили парк. У центрі дзюрчав фонтан, а там, де перетиналися доріжки, вирощували пам’ятники.

У парку було затишно: співали пташки, бігали дітлахи, у фонтані мелодійно кумкали принцежаби, південний підвид, із сяючою короною. На сусідній лавочці, щоправда, розташувалися цингани: білява мати із двома малюками й чоловіком. Що це цингани, Марта одразу зрозуміла: вдягнені були не по-тутешньому й поводилися дивно. Малюки сиділи сумирно, наче гумові пупси, розглядали свої пальці на ногах, іноді починали рахувати, наче боялися, що їх поменшає. Чоловік комусь телефонував, підхоплювався, сперечався з невидимим співрозмовником, доводив, благав, сідав, набирав новий номер — і так по колу. Жінка надзвичайно обережно розгорнула і їла бутерброд, час від часу поглядаючи на пупсів. Нарешті чоловік договорив, кивнув їй, і вони, засунувши малюків у кенгурушки, рушили до виходу.

Марта спостерігала за ними неуважним поглядом: цинган вона не боялася, всі розповіді про те, наче вони розносять інфекції, відомо ж, — забобони. От дивно: цингу років сто як перемогли, а будь-якого переселенця, хай би тільки виглядав не надто заможно, звемо цинганом. Марта хотіла поділитися своїми думками із Нікою, але не змогла. Не вдалося впіймати паузу, щоб вклинитися.

Подумала: може, це й на краще…

А Ніка знай собі цокотіла про справжнє кохання і про свої вірші, які рано чи пізно хтось оцінить, і от тоді вже…

Марта там, де слід, притакувала.

Повертатися додому не хотіла. Еліза, ще увечері відпросившись із роботи, поїхала розбиратися із заявою та іншими документами (до речі, якими? — Марта так і не зрозуміла). Батько ж був удома сам. Якщо Марта повернеться і не поговорить із ним… ну, тоді вже даруй: «нехай заявить про це зараз або ж мовчить до скону віків».

А Марта ще не вирішила, виголосити чи мовчати. Щось таке вчора увечері відбувалося вдома — незрозуміле, невиразне. Зловісне? — не виключено, але ж зовсім не тому, чому вона очікувала.

Мачуха постелила батькові на дивані, він жодного слова не сказав, ліг, накрився із головою і майже одразу заснув. До цього вони із Елізою обмінялися хіба кількома фразами, поки Марта ставила чайник. Вечеряли мовчки, дивилися новини — про щедрий врожай, про цунамі в одному із тридесятих, про світову прем’єру «Битви за Конфетенбург». Одразу після новин батько й ліг.

Уранці, коли Марта йшла до школи, він ще спав, а з Елізою говорити їй давно вже не було про що, спілкувалися тільки з необхідності.

Гаразд, сказала собі Марта, не на лавочці ж, зрештою, ночувати. Це вже боягузтво якесь.

На додачу справа звертала на читання (і відповідно слухання) нових віршів Ніки, а Марта сьогодні на це була геть не здатна.

На зворотному шляху вона зазирнула до гаража, перевірила, чи на місці вавилонська вежа і приховані під нею трофеї. Усе мало такий вигляд, наче відтоді жодна жива душа сюди не потикалася. Треба Чепуруна заспокоїти, бо він на великій перерві справжнісінький допит їй влаштував: коли молотимемо, і чи надійно приховано кістки, і чи має хтось ключі від гаража.

На п’ятий Марта піднімалася без поспіху, подумки уявляючи: а от коли він сам запитає, я… а коли навпаки, просто поцікавиться, як ви тут без мене…

Згори хтось спускався, вона машинально відступила — і раптом виявилося, що це Людвіг. Людвігми-неодмінно-заприятелюємо, сучий син.

Світло, що проникало крізь запилюжене вікно, чомусь розфарбувало шкіру єгеря у жовте й сіре, і сам Людвіг нагадував зараз мумію зі столичного музею. У дитинстві Марта була там із батьком і запам’ятала свій подив, коли вперше побачила «опудало людини». Тоді вона відчула жаль, але зараз, ясна річ, про жаль не йшлося — лише про безпорадну, глуху злість до цього голомозого вилупка.

Він стояв, завмерши посеред сходів, сторожко дивився на Марту, і пахло від нього дорогим нудотним одеколоном. Рівнесенькі вусики розчесані, вуха вимиті, нігті всі підпиляні, хоч зараз у музей.

— Марто, — сказав він. — Як ти? З тобою все гаразд?

Вона захлинулася від цієї зухвалості, від фанерного лицемірства. Слід було зацідити кулаком знизу вгору, щоб аж засичав, падлюка, щоб зігнувся, ховаючи в жмені своє хазяйство. От тоді, певно, вона встигла б знайти гідну, влучну відповідь.

А зараз відповіді в неї не було, все, що спадало на думку, — якісь дитячі вигуки, баб’ячий вереск.

— Давай відверто, — сказав Людвіг. Голос у нього злегка затремтів, але обличчя не змінилося: широке, самовпевнене. «Надійна та шанована людина», еге ж. — Найближчими днями буде найскладніше. Ви всі мусите звикнути… до нових обставин. Я залюбки допоміг би, але сама розумієш… є речі, у які стороннім краще не втручатися.

— Та ви ж не сторонній, — сказала Марта. — Ви ж мені практично другий батько. Чи перший вітчим, весь час плутаюся, вибачте.

Вона із насолодою спостерігала, як він червоніє — спершу куца шия й вуха, далі щоки — вгодовані, наче в немовляти, потім — зморшкуватий лоб.

— Не певен, — заявив Людвіг, рухаючи нижньою щелепою, — не певен, що це доречний жарт. Але я розумію, все це для тебе надто… непросто. Прошу, спробуй не наробити помилок. Не наговорити зайвого. І взагалі… кхм… будь обережнішою, гаразд?

— Неодмінно, — посміхаючись, кивнула Марта. — І ви теж. Теж будьте обережнішим. Про всяк випадок.

З червоного він став бурим, і Марта почала побоюватися, що коли Людвіга зараз шляк трафить, їй не буде куди відступити, іще зіб’є з ніг, кнур паскудний.

— О, пане Бударо! — гукнули знизу. — А вас сюди яким вітром занесло? Привіт, Марто. Ти звідти