Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

У сім’ї мачуха завжди заробляла більше. Перукарня була державна, із ліцензованими ножицями, з щомісячною перевіркою якості, інвентаризацією щопіврічною та всім іншим, що має бути. Платили там відповідно. І то останні роки довелося затягти паски.

А якщо батько подасть на розлучення? Прожити вони удвох проживуть, не проблема. Однак про вступ до столичного універу одразу можна забути. Марта не Стефан-Миколай, у якого найбільша проблема — обрати нарешті факультет. У Марти в цьому питанні тоді все буде дуже просто. Жодних проблем: продавщицею в кіоск, бухгалтеркою, вихователькою у дитсадок, медсестрою. Багатющий спектр можливостей. А головне — це означає, що житимеш ти, Марто, у Нижньому Ортинську до сивої безпорадної старості, пощастить — вискочиш заміж за слюсаря, лікаря чи єгеря, такого, щоб не забагато пив, народиш йому двох-трьох слюсаренят чи єгеренят, гаруватимеш з ранку до ночі, потім удома випрати-зготувати, і так до пенсії, якщо дотягнеш, і неясно ж іще, що гірше.

А втім, хіба це погано? Усі так живуть. Ти он навіть любиш возитися із дітьми. Можна подумати, в столиці чимось краще, ніж тут. Зрештою, справа, сказала вона собі розгублено, не у столиці й не в Ортинську. У чомусь іншому справа, тільки я не знаю, не можу поки збагнути в чому.

І взагалі, до чого тут це?! Мачуха, Людвіг мордатий, батько — от у чому річ! У зраді, у брехні! А ти, дурепо, про себе та про себе. Виходить, це для тебе найважливіше?! А на батька тобі чхати, зізнайся, чхати ж, так?

Марта повернулася до нього і сказала:

— Знаєш, поки тебе не було…

Він здригнувся, підняв на неї здивовані очі, наче не міг збагнути, звідки Марта тут узялася.

І цієї миті клацнули двері, перші, затим другі, забряжчали ключі, кинуті на поличку під дзеркалом.

— Ну як ви тут? — запитала Еліза, ставши на порозі. — Вечеряли? Марто, подбай про чайник. Ці ідіоти попили моєї крові. Завтра треба відпрошуватись і йти оформлювати наново заяву, бланків у них немає і взагалі нічого немає, насамперед мізків.

Говорила вона холодно, в цій своїй зверхній манері, яка Марту доводила до сказу. Але щось було не так, не у словах і не в тоні, радше у погляді.

Наче Еліза боялася. Наче очікувала, що побачить у квартирі не батька із Мартою, а потвор якихось, — і от тепер відчувала неймовірне полегшення.

Еге ж, подумала Марта, адже вона вирішила, що я все розповім. А я, дурепа…

Вона могла іще все змінити. Сказати просто зараз, при Елізі, і хай би воно все котилося під три чорти.

Але Марта просто кивнула і пішла ставити чайник.

Тому що батько вже не дивився ані на неї, ані на мачуху — він крутив у руках змієголовий цей глечик і хмурився, немов бачив його вперше у житті.

Розділ 3

Військова нарада

Після істріку Ніка вирішила, що їй терміново треба до вестибюлю подивитись розклад.

— А раптом змінився? На початку року таке трапляється.

І взагалі, якщо Марта не хоче, може не йти.

Марта пішла. Насправді-бо з Нікою було цікаво. Багатьом вона видавалася дурненькою, але Марта знала її з шести років і розуміла: тут інше. Ніка нагадувала їй чарівну пташечку чи от Аделаїду, до речі: жила у власному світі, за особливими законами, свято вірила, що й інші за ними живуть. Для неї цей юнак із мобілкою — вже напевно фізрук, якому судилося в неї закохатися — з усім, що з цього випливає.

І всесвіт, ясна річ, уже готує для них нову зустріч, треба лише не сидіти склавши руки.

Як не дивно, всесвіт справді відгукувався на очікування Ніки. Наче ніяковів перед нею, не насмілювався засмучувати.

От і зараз вони з Мартою навіть не встигли спуститися до розкладу.

— Дівчата, я тут заблукав: де у вас медпункт, не підкажете? На другому чи на третьому?

Він стояв на майданчику між поверхами, під вицвілою мозаїкою, на якій предки ортинчан — набрані крупними квадратиками і схожі на фігурки зі старої комп’ютерної гри — долали таких само незграбних песиголовців, сіяли хліб, ловили рибу і чомусь запускали у космос пасажирський літак.

Перше, на що звернула увагу Марта, були очі. Смарагдові, трохи глузливі, дуже уважні. Котячі, сказала вона собі. Хоч і зіниці не вертикальні, не в зіницях річ.

Вдягнений він був справді простіше: сірі брюки, сірий піджак. У лівій руці тримав шкіряну теку на змійці.

І обличчя у нього було абсолютно невиразне: ніс із ледь помітною горбинкою, охайна зачіска, рівна лінія губ, вуха — звичайнісінькі вуха, яких сотні тисяч.

І чим він Ніку привабив?

— На третьому, звичайно! — сказала Ніка. — Але раніше був на другому, багато хто досі плутає, не страшно. А вам навіщо? Ви новий лікар?

Він засміявся тихим, оксамитовим сміхом.

— Ні, — відповів, — не лікар, хіба я схожий на лікаря? Хоча дещо спільне в нас є. Я ваш новий… як це у вас називається? Бежедешник?

Марта із Нікою перезирнулися.

— А, — здогадалася Ніка, — ви маєте на увазі — божедомчик. — Вона хихикнула і миттю почервоніла. — Вибачте.

Він махнув рукою:

— Усе гаразд. Оце хтось назву вигадав, еге ж? «Основи безпеки життєдіяльності». «Життєдіяльність», отакої! Втім, все це неважливо. Головне — сутність, про неї й говоритимемо. То медпункт на третьому?

— Еге ж, там повернути, потім за зоокуточком іще раз… Ходімо покажу, а то загубитесь. Вас, до речі, як звати?

Цієї миті сталося щось дивне — чи навпаки, цілком звичайне і передбачуване. Смарагдоокий моргнув, погляд його м’яко злетів від Ніки нагору, до згаданого третього поверху. До Дани та Аделаїди, які щойно вийшли на сходи.

Те, що Аделаїда неначе жила в Ортинську, яким він був півстоліття тому, не робило її ізгоєм. От із Даною, наприклад, вона одразу знайшла спільну мову. Поряд вони виглядали трохи дивно: струнка, тендітна Аделаїда і пухкенька, добродушна Дана. «Лебідь і хом’ячок», — жартував Стефан-Миколай.

Вони справді привертали до себе увагу, але котячий погляд пана божедомчика на Дані навіть не затримався.

А от на Аделаїду юнак дивився аж три секунди перш ніж обернутися до Ніки із ввічливою, уважною усмішкою.

— Та ні, дякую, я сам знайду. Треба ж призвичаюватись до цих ваших лабіринтів. А звуть мене Віктор. Віктор Вегнер.

— Пане Вегнере, а…

— Перепрошую, але мушу бігти, я і так уже зловживаю терпінням вашої медсестри. Кажуть, вона пані сувора і безкомпромісна, не хочеться першого ж дня ризикувати власним здоров’ям.

Ну, побігти він не побіг, але енергійно рушив нагору. Навіть не поглянув на Аделаїду, що спускалася якраз повз нього, але Марта бачила, по спині прочитала: це