Читати книгу - "Доторк"

там розлилося в радіолабораторії, кількох працівників опромінило. Казали, що цей Праґер вчинив як герой: якби не він, та штука вийшла б за межі будівлі й усе місто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в голові те, як він додому доїде. Але я тобі цього не казав. І нікому іншому не розказуй.

Барні подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрілий від таких новин. Він і не уявляв, що Праґер працює з таким небезпечним матеріалом. Той ніколи про це не розповідав, скільки Барні пам’ятав. Він тільки й говорив про «мітки» і «технологію мічених атомів». Тоді Барні пригадав слово «ізотоп», що пролунало в кількох розмовах між Праґером і Коллінзом. «Радіоактивні ізотопи». Це він уже чув раніше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Праґера.

Коли він проїхав повз будинок Макса Праґера, такий же, як і решта в ряду чепурних будинків молодших керівників, йому спало на думку, що всі в Елджині якось пов’язані з автомобільною промисловістю або залежать від когось, хто з нею пов’язаний. Він часто роздумував, спостерігаючи, як після роботи Праґер виходить з машини й бреде до будинку, як це дивно — жити на самоті в такому великому будинку стільки років, після того як дружина померла. І тепер його хвилювало, що Праґер ніколи не погоджувався завітати до них на вечерю чи піти кудись випити. У машині він поводився цілком приязно, але ніколи про це не згадував, дав зрозуміти, що його краще лишати на самоті. Остання людина на землі, про яку можна було б подумати, що він герой.

3

Коли Барні повернувся додому, то зайшов через бічні двері, через кухню, стягуючи краватку. Йому хотілося сходити в душ і переодягтися перед вечерею, розслабитися, доки Нет і Гелен іще не прийшли. Та на кухні не було ні Карен, ні вечері, і взагалі все виглядало так само, як і зранку, коли він пішов. Барні гукнув, дружина відгукнулася з вершини сходів.

— Якого дідька?! — прогорлав він. — Ти забула, що Нет і Гелен скоро прийдуть, а все виглядає, наче…

Вона підняла замотану руку, щоб він замовк.

— Що сталося?

— Ти ж не завдав собі труду сказати мені, що розбив посуд у зливальниці. — Голос тремтів, коли вона говорила, і Барні знав, що вона плекала не лише свою руку, але й гнів увесь день, очікуючи, щоб накинутися на нього з цим.

— Я, мабуть, подзвоню Нетові й усе скасую, — сказав він.

— Я вже дзвонила Гелен удень, — відповіла вона. — Чи ти гадаєш, я сама не спроможна до цього додуматися?

— Вибач. Я якось не подумав, що залишив розбитий посуд у зливальниці.

— Дивно, як на тебе. У тебе, мабуть, голова чимсь забита.

— Так, — відрізав Барні.

— Що ж, принаймні тобі не доведеться сидіти перед ними за столом для бриджу аж до наступного місяця. Двадцятого липня. Краще запиши собі це у свій маленький кишеньковий щотижневик.

— Гаразд.

— Собі в календар я вже це внесла. То буде один із моїх непідхожих днів. Не доведеться тобі завершувати гру надто швидко.

— Я ж сказав: добре! Досить цього!

— А що, як мені не досить?! — крикнула Карен.

Барні стиснув кулаки.

— Заткнися, кажу тобі!

— Та ну? Вдариш мене? Нарешті піддасися імпульсу й удариш? Уперед. Чи тобі спочатку про наслідки потрібно подумати?

Він мусить себе контролювати. Це так проявляється батьків характер. Барні бачив, як тато б’є маму — і не раз — і проклинав старого за це. Тепер знає, що існує тонка лінія, яка відділяє скажену інстинктивну реакцію й усвідомлення того, які будуть наслідки. Лише слова можна забрати, а сварки — залагодити. Карен може дражнити його за самоконтроль, але якщо він хоч раз зірветься й ударить її, це буде кінець.

— Ти знаєш, що я тебе ніколи не вдарю.

— Але хочеш.

— Я хочу багато речей, які ніколи не зроблю. Не штовхай мене на дії, наслідків яких сама не розумієш.

Карен зухвало дивилася йому у вічі, а тоді спустила погляд і заплакала.

— Мусиш ти через це ридати, так?

— Так, мушу.

— У тебе є несправедлива перевага.

— А хто тобі плакати не дає? Тобі б це дуже навіть допомогло.

— Я не плачу. Якщо думаєш, що мене можна до цього довести, краще забудь. Цієї науки мій старий мене добре навчив. Якщо ти не проти, я в душ перед вечерею. Холодний душ, щоб охолонути.

Коли він виходив з ванної, задзвенів телефон, відповіла Карен.

— Це Макс Праґер, — гукнула вона. — Сказати йому, що ти передзвониш?

— Ні, я з ним поговорю. — Барні вийшов із ванної, обгорнутий рушником, і взяв слухавку. — Максе, привіт. Слухай, що ж там сталося?

— Вибач, не мав можливості зв’язатися з тобою в Центрі, — заговорив Макс. — У нас трапилася невеличка аварія, — нічого особливого, — і я мусив затриматися довше. Я тебе завтра підберу.

— А я чув, що ти герой.

— Хто тобі таке сказав?

— Та ходять чутки. Ну, а це правда? І чи та штука могла розповсюдитися?

На коротку мить запала тиша.

— Слухай, Барні, я ж кажу: нічого такого, — озвався Праґер. — Невеликий розлив, про все подбали, це звична процедура. Реальна небезпека буде, якщо чутки розповсюдяться. Люди панікувати починають, коли чують слово «радіація». Повір мені на слово: усе чисто. Ніхто не постраждав, нічого з будівлі не розповсюдилося. Такі невеличкі випадки трапляються завжди, коли маєш справу з ізотопами. Ясно? Я тобі все завтра розповім.

Карен запитально дивилася на нього, коли Барні повісив слухавку.

— Герой?

— Невелика аварія в будівлі відділу досліджень, — відповів Барні. Вирішив не згадувати про радіацію, боячись, що її уява все роздує й перекрутить. — Макс каже: нічого страшного. А тепер до важливих питань. Як щодо вечері? Я вмираю з голоду. Підемо кудись?

— Я замовила трохи китайської їжі, — сказала Карен. — Чоу-мейн[5], яєчні рулети й реберця-барбекю. Мартіні в холодильнику, вже змішане, а склянки в морозилці.

Карен подивилася на нього вже м’якше. Під час медового місяця вони замикалися в мотельних кімнатах з китайською їжею та мартіні й проводили там п’яні пікніки. Барні знав, як сентиментально вона до цього ставиться, і