Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопець майже не звернув на мене уваги: він був надто заклопотаний своїми нотатками.
— Кхе! — чемно кахикнув сріблястий пернатий змій. — Кхе-кхам!
Знову жодної відповіді. Оце так нечема! Спочатку викликати джина, а потім удавати, ніби так і треба! Я кахикнув гучніше:
— Кха-таніелю!
Оце вже подіяло. Він підняв голову й поспіхом озирнувся.
— Замовкни! — прошепотів він. — Тебе хто завгодно може підслухати!
— Що це тут коїться? — поцікавився я. — Я думав, що це все — наша з тобою приватна справа. Аж тут позліталися люди й біси звідусіль!
— Термінова справа. Вирвався на волю оскаженілий демон. Його треба знищити.
— Ну, якщо ви розпустите всю цю юрбу, він буде вже не єдиним божевільним у Лондоні! — я показав язиком ліворуч. — Поглянь хоча б на отого, скраю. Він обернувся на табуретку! Химерний хлопчина... але щось мені в ньому подобається.
— Це і є табуретка! В тому пентаклі нікого немає... А тепер слухай. Справа термінова. Спротив удерся до могили Ґледстона й випустив на волю сторожа його скарбів. Зараз він вештається Лондоном і руйнує все, що бачить. Ти його впізнаєш за цвілими кістками й запахом гнилизни. Прем’єр-міністр хоче, щоб його не стало. Ось чому він зібрав усіх цих джинів.
— Усіх?! Могутній, напевно, сторож. Африт, чи що?[57]
— Здається, так. Могутній і зухвалий. Востаннє, коли його бачили, він крутив Ґледстоновим тазом на параді кінної гвардії. Але послухай: мені треба дещо іще. Якщо ти знайдеш цього де... африта, спробуй випитати в нього будь-які відомості щодо Спротиву. Особливо щодо дівчини на ім’я Кіті. Я думаю, що саме вона могла втекти з коштовним посохом. Можливо, ця істота зуміє описати її.
— Кіті...
Змій замислено помахав туди-сюди язиком. Дівча зі Спротиву, що мало це ім’я, вже траплялося нам на дорозі. Якщо я добре пам’ятаю, то була шибайголова в мішкуватих штанях... Здається, за останні два роки її вдача не виправилась[58]. Аж тут я пригадав ще одну подробицю:
— Це не та, що поцупила в тебе магічне дзеркало?
Він скривився, мов бульдог, що сів на будяк:
— Можливо.
— А тепер, виходить, вона хапонула Ґледстонів посох... Росте дівчатко!
— Дзеркало теж було непогане...
— Так, тільки з його допомогою ти не руйнував великих імперій. А цей посох — нівроку потужна штучка... То він увесь цей час лежав собі в Ґледстоновій могилі?
— Нібито так.
Хлопчина боязко озирнувся, але поряд усі чарівники заклопотано віддавали накази своїм рабам, перекрикуючи гамір, що панував у залі. Він по-змовницьки нахилився вперед.
— Сміх, та й годі! — прошепотів він. — Увесь цей час вони боялися відкрити могилу. А тепер якась купка простолюдинів пошила в дурні увесь наш уряд. Але я збираюся знайти це дівчисько і все виправити.
Я стенув пернатими плечима:
— Ти міг би просто сказати цьому дівчиськові «на все добре» і облишити його.
— Щоб вона продала цей посох тому, хто більше запропонує? Не сміши мене!
Мій хазяїн нахилився ще ближче:
— Гадаю, що я зможу розшукати її. А коли розшукаю... Я багато читав про цей посох. То правда, що він досить потужний, але його закляття надзвичайно просте. Щоб орудувати ним, треба бути досвідченим чарівником... та хтозна, на що він здатен у надійних руках?
Він нетерпляче випростався:
— Скільки можна баритись? Пора вже віддавати загальний наказ вирушати на пошуки. Я зараз маю нагальніші справи!
— Всі чекають, поки ота кульбаба в кутку скінчить своє закляття.
— Хто? Теллоу?! Що там іще задумав цей бовдур? Чому він досі не викликав свою зелену мавпу?
— Судячи з кількості приготовлених пахощів і з товщини його книги, він замірявся на когось потужнішого.
Хлопчина пирхнув:
— Мабуть, хоче вразити всіх високим рівнем демона, якого він викличе... Це — за його звичаєм! Він ладен на все, аби зберегти ласку Вайтвел!
— Агов, обережно! — крилатий змій позадкував.
— Що сталося?
— Поглянь на себе. Ти щойно так бридко посміхнувся... Просто жах.
— Не мели дурниць. Здоровенна змія, а туди ж... Теллоу просто в’ївся мені в печінки, й квит, — він вилаявся. — І він, і решта. Я тепер нікому з них не вірю. До речі...
Він знову подався вперед. Змій схилив свою величну голову, щоб краще чути.
— Зараз мені більше, ніж будь-коли, потрібен твій захист. Ти ж чув, що говорив отой найманець. Хтось із британського уряду попередив його, що ми вирушаємо до Праги.
Пернатий змій кивнув:
— Я радий, що ти помітив це. Мені це давно вже стало ясно. До речі, ти вже звільнив отих чеських шпигунів?
Хлопець насупився:
— Послухай! Я просто не мав такої змоги! У мене зараз сила-силенна нагальніших справ. Якесь велике цабе керує оком ґолема і влаштовує тут розгардіяш. Вони можуть спробувати заткнути мені рота.
— Хто знав, що ти вирушаєш до Праги? Вайтвел? Теллоу?
— Так, і ще заступник міністра закордонних справ. І, можливо, Дюваль.
— Отой кудлатий начальник поліції? Але ж він пішов з наради ще до того, як...
— Пам’ятаю. Але його учениця, Джейн Фаррар, могла якимось чином витягти з мене ці відомості...
Цікаво, чи тут таке світло, чи цей хлопчисько справді трохи почервонів?
— Витягти? І яким, цікаво, чином?
Він потупився:
— Вона застосувала Чари...
Аж тут, на моє розчарування, цю цікаву історію перервала несподівана, а для чарівників — ще й прикра пригода. Присадкуватий жовтолиций Теллоу, що стояв у пентаклі скраю середнього ряду, нарешті завершив своє довге й складне закляття і, змахнувши рукавами в смужечку, опустив свою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око ґолема, Джонатан Страуд», після закриття браузера.