Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Відтепер нам доведеться щодня запрошувати цього маестро, аби він давав нам уроки суспільної активності й життя, — проголосив Фріц. — Гаразд, співвітчизники! — вигукнув він. — А ліворуч біля вас, юний маестро, сидить Меґґі Ботвін, найкраща редакторка — чикальниця плівок в історії кіна!

— Пастал акало!

Меґґі Ботвін кивнула мені й знову стала дзьобати принесений сюди, на засідання комісаріату, омлет.

Меґґі Ботвін…

Педантична пані, схожа на випростане піаніно й ніби навіть трохи вища свого зросту завдяки тому, як вона сиділа, як підводилася й ходила, а ще — як тримала згорнуті на колінах руки та як поправляла зачіску на маківці, зберігаючи щось від моди Першої світової війни.

Мені пригадалася одна радіопередача, де М. Б. охарактеризувала себе як заклиначку змій.

Як от плівка шелестить, мов сичить, у її руках, зміїться поміж пальців, швидко та ще й хвилясто.

І весь час переглядати, аби потім і ще, й ще раз переглянути.

Це ж нічим не відрізняється, казала вона, від самого життя.

Ось майбутнє налітає на тебе. Й оцю одну-єдину мить, коли вона зблисне, минаючи тебе, ти маєш обернути на приємне, впізнаване й пристойне минуле. Мить за миттю, завтра мигоче таким, яким ти його схопиш. А як не схопиш, не затримаєш, не зліпиш, не руйнуючи при цьому, отієї неперервності митей, то нічого й не лишиш по собі. Твоя мета, її мета, всі наші мети — це сформуватися, відбитися у цих одиничних часточках прийдешнього, а воно ж, хай-но торкнешся його, вже старіє, переноситься у ті вчора, що швидко щезають.

Отак воно було і з плівкою-фільмом.

Із єдиною відмінністю: ти можеш пережити фільм знову — і так часто, як тобі треба. Прокрути майбутнє — хай воно ще раз промчиться поруч, зроби з нього тепер, зроби вчора, а тоді розпочни заново зі своїм завтра.

От яке велике ремесло — бути відповідальним за три збіги часу: за неозоре, невидиме прийдешнє, за звужений фокус теперішнього й за величезне кладовище секунд, хвилин, годин, років, тисячоліть, що проростають засіяним полем, аби тримати перші два.

Ну, а якщо тобі не до вподоби хоч котрась із цих трьох невтримних рік часу?

Тоді хапайся за свої ножиці. Чик! Отак! Полегшало на душі?

Й ось вона сидить тут: якийсь момент — згорнувши руки на колінах, та вже наступної миті піднесе свою невеличку восьмиміліметрову камеру й ну нанизувати обличчя за обличчям тих, котрі обсіли стіл, а руки-пальці її такі спокійні… аж поки та камера нарешті зупинилася, зосередившись на мені.

Я витріщився в те вічко і пригадав той день 1934-го року, коли побачив її за ворітьми студії: вона якраз знімала всіх отих пришелепків, роззявляк, схибнутих на збиранні автографів, — і мене поміж них.

Я мало не крикнув їй: «Ви пам’ятаєте?». Але як би вона запам’ятала?

То я й похнюпився. А камера знай вурчала собі.

Саме в цей момент і з’явився Рой Гольдстром.

Став на порозі комісаріату й ну шукати когось очима. Забачивши мене, не махнув рукою, а люто сіпнув головою. Тоді крутнувся і вийшов надвір. Я зірвався на рівні ноги й чкурнув так прудко, що Фріц Вонґ нізащо б мене не спіймав.

Бачу: Рой щезає в чоловічому туалеті, тож кинувся навздогін. Знайшов його перед білопорцеляновим святилищем — водограєпоклонником перед «Римськими фонтанами» Респіґі. Став поруч, але творчого струменя не видавив: старі труби замерзли за зиму.

— Глянь! Оце я допіру знайшов у павільйоні N 13.

І він поклав на кахляну поличку перед моїми очима аркушик паперу з надрукованим на машинці текстом.

Нарешті народилося Чудовисько!

Сьогодні ввечері в «Браун-Дербі»!

Вайн-стрит. 22:00.

Будьте там! Або втратите все!

— Та невже ти ймеш цьому віру?! — видихнув я.

— Десь як і ти був повірив отій своїй записці та й подався на цей триклятий цвинтар, — Рой задивився на кахляну стіну перед собою. — Такий самий папір і шрифт, як і на твоїй записці? Чи подамся я сьогодні до ресторану «Браун-Дербі»? Та чом би й ні, сто чортів йому в печінки! Трупи на мурах, зниклі драбини, заскороджені відбитки в траві, тіла з пап’є-маше плюс вереск Менні Ляйбера. П’ять хвилин тому я надумався: якщо Менні і всю решту так накрутило те лялькове опудало, то що станеться, якщо воно зненацька пощезне?

— І ти це вкоїв?

— А чом би й ні? — відказав Рой.

Він сховав записку до кишені, тоді видобув із шухляди куткового стола невеличку скриньку й вручив мені.

— Хтось нас використовує. То я надумав і собі когось трохи використати. Візьми, зайди до кабіни й відкрий.

Так я і зробив.

Зачинив за собою двері.

— Не стій там просто так! — гукнув Рой. — Відкрий її!

— Та вже, вже.

Я відкрив скриньку й витріщився всередину.

— Боже мій! — скрикнув я.

— Що ти там бачиш? — допитувався Рой.

— Арбутнота!

— Якраз гарненько-затишненько й умістився в коробочці, еге ж? — мовив Рой.

13

— Що тобі стрелило в голову це вкоїти?

— Коти допитливі. А я ж кіт! — похвалився Рой, проштовхуючись крізь юрбу.

Це ми вже прямували назад, до комісаріату.

Рой ніс ту скриньку під пахвою, а на обличчі — усмішку від вуха й до вуха.

— От послухай, — заговорив він. — Хтось посилає тобі записку. Ти йдеш на цвинтар, знаходиш тіло, але нікому про це не розповідаєш, чим і псуєш усю гру, хоч би яка вона була і хоч би ким затіяна. Тоді лунають дзвінки, студія посилає по тіло катафалк і впадає в паніку, переконавшись у всьому на власні очі. Ну, а я як мав би діяти? Лише виходячи з дикої цікавості. «Що ж це за гра така?» — ставлю я запитання. А відповідь дістану, тільки як зроблю відповідний хід, неначе в шахах, правда ж? Ми з тобою бачили й чули, як Менні та його друзяки зреагували годину тому. То я й подумав: «Треба дослідити, як вони зреагують, якщо, спершу знайшовши тіло, знову його втратять! Певне, ошаліють, гадаючи, хто ж його запопав? А то я!»

Ми зупинилися перед дверима комісаріату.

— Ти ж не зайдеш туди з цією штукою! — вигукнув я.

— Та ти що? Найбезпечніше у світі місце! Ніхто й не запідозрить — не добачить нічого особливого у скриньці, з якою я припхався в самісіньке серце студії. Але майся на бачності, друже, бо за нами стежать, навіть зараз!

— Звідки?! — вигукнув я і крутнувся дзиґою.

— Знав би я, звідки, то на цьому все й скінчилося б. Ходім!

— Та я